Єфименко Людмила Пилипівна

Людмила Єфименко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Людми́ла Пили́півна Єфи́менко (нар. 25 вересня 1951, Київ) — українська акторка кіно, кінорежисерка. Заслужена артистка України (1998). Народна артистка України (2008).

Цитати

Дай Боже, щоб актори могли обирати ролі в кіно. Це була моя мрія. Думаю, що якщо ти продюсер, то ти можеш обрати й матеріали, й роль, і зіграти. В моєму випадку – це бачення режисерів. Єдине, що ти як актор можеш сказати – так або ні. Тому я постійно дякую Богу, долі, й особливо Юрію за ті неймовірні пропозиції, що він мені робив. Найкращі ролі я зіграла в його фільмах. Особлива для мене роль – це Мавка, я дуже її люблю.

За життя собі зробила висновок, що головне – тримати гармонію в собі і дбати про своє здоров’я, не лінуватися, багато ходити пішки, бути весь час у дії, в русі, не улягати смутку. Себе вважаю дуже щасливою. Я зустріла в житті саме того, про кого мріяла, і наше кохання було взаємним. Юра у своїй книзі написав, що я – головна любов його життя, це для мене велике щастя. Як щастям є бачити, яких прекрасних дітей ми разом виховали, які гарні ростуть внуки – мої два улюблені сонечка

Зараз мені дуже дорога, може, тому, що остання, роль Любові Кочубеїхи в «Молитві за гетьмана Мазепу». У ній чи не найбільше змогла реалізуватися. Там такий широкий діапазон ролі: від мінуса до плюса, Кочубеїха й підступна, і страждає. Часом, щоправда, думаю, що цією роллю я сама собі перекрила подальшу кар’єру. Коли ми привезли «Молитву…» на Берлінський фестиваль, один критик спитав мене, як я ставлюся до так майстерно зіграної такої масштабної жіночої ролі. Я відповіла, що це настільки велика для мене роль, що після неї можна й закінчувати кар’єру. Чому я це сказала? Самі слова вилетіли…

З тих же причин, з яких не сприйняли Мавку, нерозкрученою лишилася й «Легенда про княгиню Ольгу» – сильна жінка совєцькій владі була не потрібна. Жінка мала лиш народжувати і працювати зранку до ночі. Образ українки, яка досягла всього і як жінка, і як мати, і як державниця, був невигідний.

Ідеал для мене – моя мама. Вона була неймовірно добра, чутлива, щедра, мала багато подруг, друзів і всім помагала. А бувало, прийде з роботи втомлена, а в мене в гостях друзі, то вона зразу йшла на кухню щось приготувати – аби пригостити, аби, не дай Боже, з хати ніхто не пішов голодний. Дуже гостинна була й працьовита. Мама – це найважливіша жінка в моєму житті.

Коли дивилася «Легенду…» перед початком роботи над дубляжем (хоча загалом не передивляюся свої старі фільми, бо дуже не люблю отих депресивних станів, які можуть прийти зі спогадами), то зауважила кілька моментів, у яких мені тоді, молодій ще актрисі, не вистачило в голосі сили, твердості, енергії. Тож тепер я скористалася нагодою і вже українською промовила там так, як і годиться княгині. — Про переозвучення стрічки «Легенда про княгиню Ольгу» українською мовою

Ми зняли «Легенду…» 1983 року, а тоді всі фільми знімали спершу російською мовою, бо ж спершу все погоджувала Москва, і лиш по тому кожна національна студія робила свій переклад. А це був єдиний раз в історії кіностудії Довженка, коли не дозволили робити українського дубляжу. Сказали, що «тагда (тобто за часів княгині Ольги) єщьо нє било нікакого украінского язика». У Москві дбали про свою сфальсифіковану історію.

Не сприйняла критика нашу з Юрою інтерпретацію Мавки. Вона, казали, має бути ніжною, романтичною, ми ж створили сильну натуру. Але саме такий був задум! Починали цей фільм з ідеєю відтворити образ Мавки як прихований автопортрет Лесі Українки, а вона не була слабкою. Цю схожість задемонстрували в перших кадрах фільму, де портрет Лесі Українки переходив в образ Мавки в моєму виконанні. Я, готуючись до ролі, перечитала листи Лесі Українки, всі твори її. Я занурилася в атмосферу її творчості, жила тоді нею. …Якби не Юра, не могла б знести всю ту критику. — Про сприйняття стрічки «Лісова пісня. Мавка»

Не треба обмежувати вибір жінки й не слід цькувати за те, що вона, наприклад, не хоче робити кар’єру, а натомість хоче народжувати дітей. Це її право, значить, вона розуміє, що може дати дітям значно більше, ніж суспільству, коли буде просто пересічною чиновницею. Але й не можна осуджувати жінку, коли всю себе вона віддає роботі. Отже, саме на тому місці вона більше реалізується, аніж коли буде недоброю хазяйкою. Бо ж, знаєте, то теж не всім дано – вміти гарно й багато приготувати, сидіти в хаті й творити затишок…

Я думаю, що це велике щастя для людини, коли вона по-справжньому покохала. Коли для неї не має значення, чи так само їй відповіли. Хоча в кінці, все ж, відповіли. Останні слова Мавки: «Грай же, коханий, благаю!» – це щось неймовірне! В мене кожного разу, як я це чую, все в душі перевертається. Також важлива ідея про тіло, яке не має значення. Останній монолог Мавки – про все. Вся сутність цієї п’єси, цього твору, геніальність Лесина. Це те, що дає вічне життя духові. Неймовірна любов із повною віддачею себе заради цієї любові. — Про стрічку «Лісова пісня. Мавка»

Я й сама, хоч виросла в Києві, про княгиню Ольгу мало знала. Мені її постать відкрив Юра. Пам’ятаю, він багато про неї розповідав, коли ми зустрічалися і полюбляли гуляти Андріївським узвозом, Володимирською гіркою, набережною Дніпра… Коли вже готувалася до ролі, то перечитала літописи, матеріали про неї, про епоху. Юра все те знав, все для мене знаходив… Тоді ж не так, як тепер, – у «ґуґл» зайшов і прочитав, що захотів. Тоді треба було йти в бібліотеку, вибирати, шукати…

Я народилася хоч у Києві, але в російськомовній сім’ї, далі була російська школа, кінематографічний інститут у Москві, а як повернулася й пішла працювати на студію Довженка, то там один Іван Миколайчук українською говорив… Російська була нормою.