Перейти до вмісту

Єдина діяльна (трудова) школа

Матеріал з Вікіцитат

«Єдина діяльна (трудова) школа» — видана у форматі книжки вступна лекція на катедру педагогіки лектора Камянецького Університету С. Ф. Русової з додатком „Практичні вказівки що-до переведення діяльного принціпа“.

Цитати[ред.]

  •  

З перших виявів культурних змагань усіх народів школа стає не лише головним засобом для поширення народньої освіти, а й тим осередком, де зароджується, виховується та найкраще зміцняється народня свідомість, де кладеться основа державного об'єднання всіх мешканців однієї території й де будується їх національна свідомість.[1]

  •  

Ніяка держава не може жити нормально, поки не матиме своєї єдиної національної школи, і навіть більше: кожна держава, що через ті чи инші обставини дійшла до руїни, може з неї вирятуватися, коли добре зорганізує свою єдину, від низу до гори, національну школу.[2]

  •  

За нормальне становище освіти можна визнати лише таке, коли її безплатно дістають усі мешканці.[3]

  •  

Українська єдина школа по закону 10 грудня 1921 року має 12 літ навчання й розбивається на два поділи: основну школу — 1–8 класи, та колегію — 9–12 класи.[4]

  •  

Сама ідея єдиної школи вимагає і безплатности і обовязковости, без яких вона не може ввійти в життя народніх мас.[5]

  •  

Сучасне виховання ґрунтується на психології дитини, вимагає більш за все розвитку волі, розвитку активности й самодіяльности.[5]

  •  

Лише творчею працею учень вбірає в себе знання.[6]

  •  

Все, чому дитина має навчитися, вона має обробити своєю самостійною працею, своїм власним рухом фізичним, чи так званою драматизацією, музикою, малюнком, описом, ліпленням.[6]

  •  

Кожний учень мусить бути пройнятий розумінням, що то гріх — бути зобов'язаним своїм життям комубудь (хоч би й рідним), треба засоби для свого існування добувати власною працею, яка мусить бути ушляхотнена свідомістю, що праця окремої особи має йти на користь тієї громади, до якої особа належить.[6]

  •  

Само громадянство и наші часи вимагає від людей перш за все активности й хисту до праці, впертости та витревалости для виконання її.[7]

  •  

В діяльній школі не мусить бути пригноблюючої влади вчительського авторитету, не мусить бути багато навчання, вербалізму, а замісць того як-найбільше свідомого перетравлювання матеріялу, самостійних висновків із власних спостережень учнів, психичне задоволення від добре виконаних праць — ось що дає учням діяльна школа.[8]

  •  

Стара «сидяча» школа потроху зникає й дає місце так званому динамичному вихованню. Прироблений непорушно до долівки ослін не відповідає ні природі дитини, ані її потребам. М'язовий досвід є конче потрібний засіб для придбання ясних, певних, правдивих уяв про наше оточення.[9]

  •  

Не може бути повного розвитку розуму, коли слідом за прийманнями не йде акція.[10]

  •  

Жадна реформа не може одразу статися: це тільки богиня Венера одразу в усій своїй красі вийшла з піни морської; але йти назустріч реформі — це обов'язок всього нашого освіченого громадянства.[11]

  •  

Не треба переймати всіх деталів зразкових шкіл у других народів, ні, — кожний народ має утворити свою власну школу, згідно з найновішими принціпами педагогії, але цілком своєрідну, національну школу, з своїми особливими рисами, в своїх життєвих потребах і формах свого власного національного життя.[12]

  •  

Перша умова для розвитку діяльної школи — це її наближення до природи для безпосередньої праці серед неї, для спостережень і для більш-менш далеких екскурсій.[13]

  •  

Треба, щоб діти ставились до своєї школи, як до чогось рідного, коло чого треба поклопотатись і вистаратись, коли що потрібно для спільних інтересів.[14]

  •  

Праця в саду, на фермі чи на полі наближає учнів до природи, дає змогу зрозуміти красу її, яка завжди робить на дитину великий морально-естетичний вплив.[15]

  •  

Генетичний метод навчання, що його дуже обстоює Стенлі Хол: щоб учні непомітно, скорочено проходили власним досвідом увесь той шлях культурної техніки, що протягом довгих віків зробила людність. Таким чином сучасне культурне життя рідного краю стане перед ними не як щось викриштальоване, невідомо, як складене, але як жива, органична, постійно йдуча наперед людська думка, для розвитку якої можна додати ще й свою власну думку, свою працю.[16]

  •  

Нові ідейні течії та вимоги практичного життя перш за все відбиваються на школі, на громадському вихованні, бо це є найбільш чулий організм, найбільш відповідальний в кожну епоху історичного життя народу.[16]

  •  

Щоб ручна праця як мога більше була поширена по школах і постійно приносила користь для розвитку дитини, вона мусить відповідати таким 4 вимогам: 1) вона мусить обходитися недорогим матеріялом, не вимагати для свого правильного проведення ані багато грошей, ані багато часу; 2) вона мусить бути легка для зрозуміння, легко передаватися від учителя до учня; 3) щоб вона легко виконувалася й не вимагала складної техніки; 4) щоб вона задовольняла дитину, не втомлювала її, а давала їй приємність. Це останнє залежить і від теми й від того предмета, який діти мають зробити, а також і від міри зусилля, що та праця від них вимагає.[17]

  •  

Стан руїни є лише тимчасовий, а школа вічна і будувати її треба наближаючись, оскільки можливо, до вимог науки і практики.[18]

  •  

Надто малюнок набірає сили, коли дітям дають фарби, а це треба давати, яко мога раніш у школі, бо це дуже сприяє й правдивому виразові свого вражіння, а також розвиває спостережливість до колірів.[19]

  •  

Велике значіння має в діяльній школі праця коло природознавства: тут вона й ріжноманітна і найбільш дає дітям задоволення, бо зв'язана з природою, яку всі діти так люблять.[20]

  •  

Діяльна школа — школа життьова, вона не тільки задовольняє всі потреби самої дитини, вона йде назустріч загальному життю тої чи инчої місцевости, готує дитину до правдивого життя, освіченого наукою, збудованого на свідомій праці, на використуванні місцевої природи та свідомого вживання всіх її скарбів.[21]

Цитати інших авторів[ред.]

  •  

Нація це щось вічне на землі; кожне громадянство, кожна окрема особа живе надією на вічне існування тієї нації, до якої вони належать, вірою в її вічну самобутність, що не підлягає жадному насильному прищеплюванню чужих думок.

  Фіхте [22]
  •  

Воля й рівність — сучасні принціпи державного існування залишаються мертвими словами, доки для всього народу, аж до останньої людини, не будуть відшукані засоби й шляхи до виховання: воно одно дає народові змогу користуватись уже здобутими правами, дає внутрішнє піднесення нашої моральної громадянської сили.

  Песталоцці[22]
  •  

Дати народові широку змогу діставати добру освіту є для суспільства найкориснішим приміщенням національного капіталу, бо, завдяки цьому, зпоміж народньої маси може вийти чимала кількість добре обдарованих осіб, що тепер умірають нікому невідомі, не виявивши на користь краю своїх видатних здібностей. Економична вартість одного промислового генія покриє витрати на школи цілого міста… Через це можна з певністю сказати, що ніщо так скоро не піднесе матеріяльного добробуту народа, як поліпшення становища його шкіл та поширення програму їх.

  Маршаль[3]
  •  

Мій учень має не стільки заучувати свою лекцію, скільки виконувати її, діяльно приймаючи її.

  Монтень[23]
  •  

Кожний учень мусить уміти працювати, як селянин, а думати, як філософ.

  Локк[23]
  •  

Активність є справжній життєвий нерв особи, це ключ до щастя й до задоволення. Пасивність, недіяльність — це смерть, бо вони відривають людину від других людей, рвуть нитки, які звязують її з громадянством.

  — Рубінштайн[9]
  •  

Ніхто не має права вважати шкільну справу чужою для себе, сторонньою. Навпаки, якщо ми хочемо скоріше бачити в нашій країні загальний народній добробут, якщо ми хочемо мати добре організовану державу, господарство, церкву, — ми перш за все мусимо організувати школу, що навчила б наших дітей служити добру й рідному краєві.

  Коменський[24]

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Софія Русова. Єдина діяльна (трудова) школа. — Ляйпціґ: Українське Видавництво в Катеринославі, 1923. — 56 с.