Яремчук Олеся Любомирівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олеся Яремчук
Olesya Yaremchuk. Photo (c) Zoriana Vladyka.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Яремчук Олеся Любомирівна (нар. 25 травня 1991, Львів) — українська журналістка та письменниця.

Цитати[ред.]

  •  

Багато ромів не можуть влаштуватися на роботу, живуть у жахливих умовах, їхні діти не ходять до школи. Цього часто не розуміють, звідси й виникають ромські погроми. Як-от у селі Лощинівка Одеської області, на Київщині чи Закарпатті. Цього жахливого явища не повинно бути у європейській державі. Натомість треба соціалізувати ромів. Я маю чудових колег ромської національності, вони ламають усі стереотипи. У тому, мабуть, і секрет, що коли знайомишся з людиною особисто, зникають усі упередження[1].

  •  

В Україні живе близько 130 національних меншин. Про всіх я не напишу, але хотілося б ще принаймні розповісти про греків, єзидів та караїмів. Щоправда, ще не знаю, коли зможу повернутися до створення репортажів. Ця робота вимагає великого емоційного ресурсу, адже репортер буквально переживає історії героїв, які подекуди є дуже важкими[1].

  •  

Зацікавлення переросло у певну залежність — щоразу мене шалено тягнуло в дорогу. Мені хотілось відкрити для себе Україну — справжню та не прикрашену. На обкладинці книжки «Наші Інші», яку створила Оксана Васьків, зображена автобусна зупинка. Така, яка є, мабуть, у кожному селі. Це відображає ідею книжки, коли хочеться зупинитись, роззирнутись довкола, сповільнити час[2].

  •  

Інколи я шукала їх, інколи вони знаходили мене. Про це часто запитують стажери, на що я можу відповісти, що шукала потрібне у книжках та інтернеті, приїжджала на місце, домовлялась із вчителями, чи кимось із сільської ради, щоби отримати більше інформації, а далі — імпровізувала. Це технічна сторона. Інша перспектива – діяти по відчуттях. Історія сама веде. Я часто за збігом обставин зустрічала людей, які потім ставали героями репортажів[2]. — Про героїв книги «Наші Інші»

  •  

Кожен народ, що живе на території України, є унікальним. Проте це наша перевага, а не вада. Національні меншини – цінність для України, адже вони нас культурно збагачують. Головне ж, що нас об’єднує, – це спільна ціль. Незалежно від національності, ми всі хочемо жити в заможній та демократичній країні[1].

  •  

Медіа згадують про національні меншини тільки в контексті конфліктів, а от їхнє звичайне життя не висвітлюють. Цей постійний негатив у новинах створює ілюзію, що українці не сприймають людей інших національностей. У нас, звісно, є проблеми, але здебільшого всім вдається знайти спільну мову, не зважаючи навіть на історичні непорозуміння. Винятком є ромська громада, щодо якої у суспільстві є багато упереджень. Люди зазвичай думають: якщо один ром украв у когось гаманець, значить усі роми – крадії. Проте варто не узагальнювати, а пошукати причини такої поведінки[1].

  •  

Мене цікавить дихотомія «Я – Інший». Ще студенткою я писала роботи про культурний діалог та мультикультуралізм, але це було на теоретичному рівні. Натомість після Євромайдану з’явилось відчуття: нам треба більше переосмислити українське суспільство. Виникло бажання більше розповісти про наших Інших[2].

  •  

На фоні конфлікту у Лощинівці, ромських погромів, напруженої ситуації з угорцями та румунами — важливо більше пізнавати й розуміти один одного. З цим ми стаємо міцніші у своїй повноті[2].

  •  

Особисто для мене факти є дуже важливими. Я собі ніколи не дозволяю щось вигадувати чи конструювати, забарвлювати чи знебарвлювати. Але є багато авторів, які роблять маленькі жертви заради художності. Наприклад, польські репортери Яцек Ґуго-Бадер чи Маріуш Щигел[3].

  •  

Особливо відчувається магія моменту, коли заходиш у геть чужий будинок у незнайомому місті і починається розмова. Основна моя робота полягала у тому, аби слухати історії. Я намагалась розповісти про різні народи в Україні через історії конкретних людей чи сімей. Власне, тоді, коли ми дізнаємося про одну сім’ю, цілком схожу на твою чи мою, зникає упередження щодо національності. Тому що ми бачимо: не важливо, яку етнічну приналежність має людина, проблеми, болі і мрії у нас доволі схожі[2].

  •  

Робота з реальністю приносить унікальні відчуття, ніби ти щось розумієш у цьому світі. Може, це ілюзія.
Щодо художньої літератури, то якщо я щось вигадуватиму, то тільки казки для своїх дітей[2].

  •  

У Польщі є дві школи, або, як каже польська репортерка Кася Квятковська-Москалевич, дві церкви репортажу: форми й факту. То я належу до другої, але це дуже індивідуально. Інших не засуджую[3].

  •  

Це питання: чи можна написати, що дівчина була в червоній спідниці, коли вона була в чорній? Чи має це значення для висвітлення суспільно важливої теми? Я вважаю, що репортер має бути достеменний навіть у кольорі спідниці. Адже йому, оповідачу, читач довіряє й очікує, що все це правда[3].

  •  

Я у багатьох інтерв’ю розповідала, що народилася та виросла у центрі Львова, що будинок наш був мультикультурним — це та атмосфера, яка мені закарбувалася з дитинства. Якщо раніше я бачила цю мозаїку, але трохи забруднену, залишену десь на горищі припадати пилом, то у зрілому віці мені захотілось протерти кожне скельце, побачити, як крізь них проходить світло[2].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg