Катажина Квятковська-Москалевич
| Катажина Квятковська-Москалевич |
Катажина Квятковська-Москалевич (пол. Katarzyna Kwiatkowska-Moskalewicz) — польська журналістка, представниця третього покоління школи польського репортажу. Авторка збірки художніх репортажів «Вбити дракона. Українські революції».
Цитати[ред.]
Вам знадобиться не один рік, щоби глибоко пізнати іноземну країну. Якось мені сказали, що зрозуміти чужу країну практично неможливо. Коли ти будеш спілкуватися з людьми, вони сприйматимуть тебе як іноземця. Хай там яка ситуація в суспільстві, вони зображатимуть її позитивнішою, аби виглядати кращими. Це межа, яку перетнути неможливо, до неї можна лише наблизитися та спробувати зрозуміти[1]. |
Звертайте увагу на деталі. Вони допомагають довершити образ героя та додають репортажу особливого тону. Якось прийшов до нас дільничий, і я помітила, що в нього в кишені була ручка з надписом «Поліція». Я поцікавилася, чи видають такі ручки їм на роботі. Як з’ясувалося, ні, хлопець настільки пишався тим, що працює в поліції, що сам придбав собі таку ручку. Деталі неймовірно важливі. Іноді вони навіть красномовніші за слова[1]. |
Зрозумійте себе. Внутрішні межі журналіста формують кордони його репортажу. Хай би про що ми писали, ми завжди пишемо про себе. Тобто всі теми, які ми обираємо серед потоку інформації, — не стихійне явище. Ми віддаємо їм перевагу, бо вони стосуються нас чи наших близьких. Тому перш ніж зайнятися пошуком героя, варто розібратися в собі. Польські репортажисти, наприклад Войцех Тохман та Маріуш Щигел, радять розпочинати роботу над матеріалом із психотерапії[1]. |
Коли я готувала репортаж про батьків, що втратили на війні дітей, обійшла 50 сімей. Хоча в кінцевому результаті до книги увійшли лише дві розмови, — це не означає, що решта бесід були неважливими. Усі ці розмови сформували моє бачення ситуації, тому мені вдалося так практично одноголосно передати біль за всіх. Мабуть, після розмови з двома сім’ями такого ефекту досягти би не вдалося[1]. |
Люди різні, й тому кожен потребує індивідуального підходу. Головна річ, про яку потрібно пам’ятати, — це не нашкодити. Зазвичай розмова допомагає, проте іноді може завдати додаткового болю[1]. — Про підхід до героя |
Найбільша винагорода для репортажиста — схвальні коментарі героїв і читачів. Та навіть обурливі відгуки — це вже перемога. Бо ваш текст викликав реакцію в суспільстві, а це головне[1]. |
Не забувайте про своїх героїв. Іноді після того, як ви написали про людину матеріал, у її житті можуть відбуватися цікаві речі, про які теж варто розповісти. Тому я завжди намагаюся підтримувати зв’язок із героями, подекуди навіть товаришувати з ними. Щоправда, може так статися, що їм не сподобається ваш текст і вони не захочуть більше спілкуватися[1]. |
Не намагайтеся перестрибнути через свої межі. Якщо журналіст починає робити щось усупереч собі, це може зашкодити як йому, так і його матеріалу. Коли, наприклад, репортер опиняється в зоні бойових дій і йому страшно, він буде думати не так про точність і достовірність інформації, як про власне життя. Ба більше, він може спокуситися на те, щоби додумати й дописати якісь коментарі, аби якомога швидше повернутися в безпечне місце. Якщо б мені довелось обирати між правдою та життям, я без вагань обрала би життя. Є лише одиниці серед журналістів, які в умовах небезпеки готові все ж таки боротися за правду[1]. |
Не пірнайте в пошуку тем, шукайте їх на поверхні. Молоді репортери тяжіють до грандіозних, емоційних тем та сенсацій. Вони часто хочуть написати матеріали про психлікарню чи в’язницю. Натомість поважні репортери кажуть, що теми потрібно шукати в собі й навколо себе. Не варто летіти за океан, щоби знайти щось варте уваги, достатньо просто озирнутися[1]. |
Перш ніж розпочати розмову з героєм, — налагодьте контакт. Коли я спілкувалася з родинами загиблих, інколи доводилося впродовж тривалого часу мовчати. Подекуди варто розпочати бесіду з нейтральних тем, дрібниць, щоби віднайти місток між вами та героєм. Наприклад, звернути увагу на інтер’єр чи якісь оригінальні речі. Коли контакт налагоджено, можна приступати до складних запитань, вводити людину в тему[1]. |
Рік — замало для того, щоби зрозуміти чужу країну. Цей процес потребує значно більшого часу, його тривалість залежить від журналіста та щирості його намірів[1]. |
Розмовляйте з кожним, хто трапляється вам на шляху. Робота репортера схожа на роботу шахтаря: тут потрібно невпинно шукати й досліджувати. Наївно думати, що знайти цікавого героя одразу легко. Варто бути терплячим і спілкуватися з усіма, щоби зрештою натрапити на незвичайну людину[1]. |
Творча свобода: репортаж як гра. Мені імпонує репортаж через свою поліваріантність. Тут немає меж, тому можна випробовувати себе все в нових і нових формах. Але варто усвідомлювати й небезпеку, яку несе творча свобода. Під час цієї гри можна втратити правду. Тому варто бути обережними в своїх експериментах[1]. |
Тексти віддзеркалюють внутрішній світ журналіста. Своє перше інтерв’ю я провела з людиною, що відповідала за смертну кару в Білорусі. За нього я отримала нагороду Amnesty International. Мені приємно, що ця розмова виявилася настільки успішною, але дивлячись на неї тепер, розумію, що вона мені не подобається[1]. |
Успішний репортаж — це передусім форма.Він не повинен бути занадто довгим. Справа взагалі не в кількості знаків, тут кожен звук, слово, речення мають нести сенс. Щоразу текст потрібно зважувати й запитувати себе, чи не потрібно щось із нього викинути. Інколи його навіть корисно відставити на деякий час, а тоді повернутися і ще ретельніше переглянути, чи не залишилося нічого зайвого[1]. |
Часто буває, що цікаві теми буквально виринають перед нами, й важливо розгледіти їх, а не пройти повз[1]. |
Примітки[ред.]
