Перейти до вмісту

Філіппо Гранді

Матеріал з Вікіцитат
Філіппо Гранді
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Філіппо Гранді (іт. Filippo Grandi; нар. 30 березня 1957, Мілан) — політичний і дипломатичний діяч Італії. З 2016 — Верховний комісар ООН у справах біженців.

Цитати

[ред.]
  •  

Багато дітей ще психологічно травмовані, особливо якщо вони живуть поряд із фронтом. Я побував у харківських підземних школах у метро. Кожен повинен піти подивитися, як вони живуть. Мер показав мені, як вони перетворили коридори п’яти станцій метро на класи. Дітям безпечно і тепло. Їм не потрібно бігти в укриття. Ми маємо обміркувати цей досвід[1].

  •  

Більшість українців хочуть повернутися, і їм потрібні відповідні умови. Уряд має розробити політику, щоб заохотити людей повертатися безпечно та мати доступ до роботи тощо. Вони потрібні вам, щоб відновити Україну та знову бути разом[1].

  •  

Ви – цифрове суспільство, але старше покоління стикається з труднощами, тому у нас є працівники, які все пояснюють. Чоловік мого віку розповів мені, що втратив будинок, і без цієї підтримки він не зміг би отримати спадщину своєї матері, яка перед тим померла від хвороби. Йому потрібні були гроші на відновлення будинку, і ми допомогли йому з документами. Ми продовжимо цим займатися[1].

  •  

Війна продовжує впливати на людей в Україні, тоді як ті, хто за кордоном, починають про неї забувати. Якщо сто разів казати про війну в Україні, люди не звертатимуть уваги і забуватимуть про неймовірні труднощі, яких вона завдає українцям[1].

  •  

Екстрена допомога – це складно і це не лише видача ковдр. Це також надання вікон чи будівельних матеріалів. Багато з цього надходить від уряду і виробляється тут. Ми чимало робимо для людей, особливо літнього віку. Вони бояться, що з ними щось трапиться, і вони не знатимуть, як діяти, тому ми багато вклали в психологічну підтримку. До них приїжджають соціальні працівники, які їм підказують, зв’язують з рідними. Ми надаємо важливі юридичні консультації[1].

  •  

Європа дуже добре впоралася з величезною кількістю українських біженців, яких нараховується понад 6 мільйонів. Режим їхнього захисту, встановлений менше ніж за два тижні після початку ескалації, є одним із найдосконаліших методів, які я бачив. Біженці користуються майже рівноцінними правами, що й громадяни в зоні Шенгену. Проте є багато «але»[1].

  •  

За нашими підрахунками, з 2022 року ми допомогли 3 мільйонам людей і розподілили близько півмільярда доларів. Однак грошова допомога – це чудово в короткостроковій перспективі, але далі нам треба зробити людей більш незалежними попри велику проблему з працевлаштуванням, особливо в гарячих точках. Ми почали переговори зі Світовим банком і Європейським банком реконструкції та розвитку. У них є ресурси, і я їм сказав, що головне питання – це працевлаштування[1].

  •  

З кожною поїздкою я все більше захоплююся численними неурядовими та громадськими організаціями, включно з нашими партнерськими неурядовими організаціями. Вони прибувають через 10 хвилин після ракетного удару, щоб заспокоїти постраждалих, а також надають юридичні поради[1].

  •  

Ми не знаємо, що буде далі, і, на жаль, війна зберігає високі ризики для цивільного населення. Міжнародна гуманітарна допомога буде зменшуватися, тому нам потрібно створити більш сталі умови для людей. Наприклад, у 2022 році у Харкові зруйнували будівлю, а її відбудували. Так само – з цілими вулицями в Київській області, де пройшли росіяни, зрівнявши їх із землею. Вчора (23 січня) губернатор Київської області з гордістю показав мені реконструкцію, яка триває. Хоча в багатьох місцях на відбудову все ще чекають, це вже результат[1].

  •  

Українцям важливо не посилювати ворожість до тих, хто виїхав з країни. Мене питали в Одесі: ми тут, воюємо та страждаємо від авіаударів, тож що нам до тих, хто знаходиться в безпеці за межами країни, з підтримкою відповідних урядів? Я радив їм ніколи не судити людей. Не кожен робить свій вибір самостійно і хтось вирішив шукати безпеки за кордоном, а хтось ні[1].

  •  

Усвідомлення людських страждань пов’язане з підтримкою міжнародної спільноти, яка українцям усе ще потрібна. Мій найбільший страх зараз криється у тому, що люди звикають до війни в Україні, що зрештою веде до зменшення уваги та відчуття нагальності. Виникають інші кризи, як у Газі, й конкуренція. Увага світу, на жаль, дуже короткострокова й обмежена. Нагадувати світові, що війна триває, є моїм обов’язком як керівника однієї з найбільших гуманітарних організацій[1].

  •  

Я чув у Харкові більше, ніж будь-де, тому що вони близько до лінії фронту, але також чув у Києві й навіть в Одесі: пам’ятайте, будь ласка, що тут війна. Це сильний посил нашої поїздки, який я передам міжнародній спільноті[1].

Примітки

[ред.]