Тельнюк Галина

Матеріал з Вікіцитат
Галина Тельнюк
Стаття у Вікіпедії

Галина Тельнюк — українська співачка, одна з вокалісток гурту «Сестри Тельнюк».

Цитати[ред.]

  •  

Нема держави без культури, свого національного продукту. «Буча» про квоти — чергова маніпуляція, щоб, крім іншого, відволікти від петиції, яку з ініціативи Івана Леня склали музиканти, і ми до неї долучилися — про заборону в медійному просторі продукту made in Rasha, а відтак і заборону пропаганди «русского міра». Для того, щоб відволікти від цієї проблеми, з’явилася тема квот, почали лунати голоси українських артистів, які співають російською мовою, мовляв, куди ж подіти російськомовне населення, яке вмирає на сході за Україну[1]?

  •  

Не можна сказати, що ситуація аж надто покращилася. І те, що зараз їздимо з нашими програмами Україною, — результат нашої наполегливої праці. За цей час в Україні не з’явилося радіостанції, яка почала б «крутити» сестер Тельнюк, чи якоїсь структури, яка раптом почала б підтримувати колективи елітарної музики. Усі пробиваються як можуть[1].

  •  

Начебто зовнішні атрибути того, що ми стали державою, були, а головний прихований атрибут — культура — був затертий. А мав би бути на першому місці, бо культура — це обличчя держави, яке знівельовувалося роками, і з настанням незалежності нічого не змінилося[1].

  •  

Нас давно не вважають народом. Те, що приходить до нас з Росії, — навіть не друго- і не третьосортне. Ми сидимо на смітнику! На культурному імперському смітнику, і давним-давно харчуємося з нього! І наші політики виросли на цьому смітнику, їхні смаки сформовані на ньому… І тому єдине зараз «упованіє» — до народу, в якого ще залишилися якісь ознаки смаку, бажання вижити і бути людьми. Саме для цих людей, для того, щоб пробуджувати в них мотивацію, «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко» і усі наші програми. Елітарність ми шукаємо не в тих колах, які вигодувані на смітнику і називають себе елітою тільки тому, що вони накрали у нас грошей і у них дорогі будинки, — вони не є елітою. Ми звертає­мося до народу, до тих «рабів німих», в яких насправді ще є жива душа. Їм лише треба перестати бути німими[1].

  •  

Два Майдани показали, що ми не німі і можемо піднятися, аби висловити свій протест. Ми можемо захищати свою країну. А значить, можемо слухати свою музику, її формувати і створювати. І саме цього вони найбільше бояться, саме тому заплутують нас квотами й усім, чим завгодно[1].

  •  

Найголовніше — не соромитися своєї сутності. Сутність кожної людини — прекрасна, людина народжена для того, щоб бачити красу, творити добро. Соромтеся робити і підтримувати ганебні речі, які знищують у людині людину. Не соромтеся відкрити книгу і почитати «Кобзар» не так, як вас вчили у школі, а так, як читають ваші розум і серце[1].

  •  

Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники. Так вийшло і з «Червоною рутою», яка збурила національну свідомість і мала б почати якісь зміни. Але цим скористалися зовсім інші люди, і «Червона рута» сама, бідна, пішла кудись на марґінес, і зараз її майже не чути. А усіма ефірами керують негідники так, як і керували. Якщо говорити про деяких лауреатів цього фестивалю, то багато з них були далекими від усього українського — вони просто скористалися цією можливістю вийти на сцену і «засвітитися». І майже усі нині скандальні персонажі українського шоу-бізнесу — вихідці з тієї першої «Червоної рути». Медійний простір України ніколи не належав українцям[1].

Примітки[ред.]