Перейти до вмісту

Табачникова-Нятко Поліна Мусіївна

Матеріал з Вікіцитат
Табачникова-Нятко Поліна Мусіївна
Стаття у Вікіпедії

Полі́на Мусі́ївна Омельченко, в шлюбі Таба́чникова-Нятко́ (21 (8) жовтня 1900, с. Карабачин — 12 жовтня 1994, м. Київ) — українська радянська акторка, режисерка і театральна педагог. Двічі лауреатка Державної премії СРСР (1948, 1951). Народна артистка УРСР (1951).

Цитати[ред.]

  •  

«Я народилася 8 жовтня 1900 року в селі Карабачині і в дитинстві зовсім не збиралася «іти в акторки». В шістнадцять років закінчила комерційне училище і пішла працювати бухгалтером. Пам'ятаю, коли уперше принесла додому зарплатню, батько, котрий усе життя пропрацював сторожем, заплакав: після десятиліть ревної служби його зарплатня була на три рублі меншою, аніж у його доньки.

…Одного разу подруга запросила мене на вечірку, де грали у фанти. Я програла і мусила щось прочитати напам'ять або заспівати. Я прочитала уривок зі вступу до поеми «Сон» Шевченка. На цій вечірці один чоловік і сказав мені: «Полінко, ви диво. Вам треба вчитися на артистку». Вдома всі, звісно, сприйняли цю ідею не дуже схвально. Але оті добрі слова про акторські здібності запали мені в душу. Потихеньку я почала готуватися до випробування у Музично-драматичній школі імені М. Лисенка. У вересні потай від мами випросила у батька дозволу здавати вступні іспити. Пообіцяла, що перейду навчатися на вечірнє відділення, а роботу не полишатиму. На іспитах читала Шевченка, вочевидь, читала добре, бо члени комісії мені аплодували. Навчали мене М. М. Старицька, І. О. Мар'яненко, Й. Д. Стадник, В. В. Сладкопєвцев». — про своє походження та навчання Поліна Нятко (1994 року)

  — записав Валерій Гайдабура.
  •  

«…У «Молодий театр» я прийшла у 1918 році і була там наймолодшою, всі називали мене Поленятко. Якось адміністратор театру, гадаючи, що це ім'я і прізвище, виписав мені посвідчення на ім'я Поліни Нятко. Так воно і стало спочатку моїм сценічним псевдонімом, а потім вписалося і у паспорт.

…Це було у 1919 році після закінчення студійного навчання і роботи в «Молодому театрі». Я взялася проводити мою подругу Віру Мануйлович з Києва до її рідного села Понорниця на Чернігівщині. Оскільки Віра була боягузливою, на територіальних «кордонах» влади мені довелося пояснювати спочатку білим, а потім червоним, що ми не шпигунки, куди і з якою метою просуваємося. То були водночас і школа життя, політичної демагогії, і курси акторської майстерності. Червоним із сльозами говорила про нашу бідність і ненависть до поневолювачів, а білим — незалежно, — що ми рідні сестри, є попівським дочками…Так проскочили до села, але я застряла там на рік — батьки у Києві думали, що мене вже немає в живих. Аби якось прожити, почала вчителювати, організувала в селі театр, тобто драматичний гурток. Для мене життя і мистецтво — поняття, споріднені спрямуванням власної енергії.». — про початок театральної кар'єри та псевдонім Поліна Нятко (1994 року)

  — записав Валерій Гайдабура.
  •  

«…З раннього віку з батьками я відвідувала церкву сповідалася, говіла, співала у церковному хорі. Невдовзі після 1917 року зняла з шиї хрестик, з вух — сережки, і стала радянською актрисою. Зараз знову молюсь. Душі легше: зникає відчуття страху перед неминучим». — про ставлення до релігії Поліна Нятко (1994 року)

  — записав Валерій Гайдабура.
  •  

«Справжню пристрасть, глибоке почуття любові я відчула до мого другого чоловіка Ісая Табачникова — людини глибокого розуму і красивих почуттів. Зустріч і життя з ним — моє найбільше щастя.

…Горе вдарило по мені, коли із чоловіком скоїлося лихо — за політичним сценарієм 1930-х років. Спочатку Ісая перекинули на низову роботу в с. Березнегувате на Миколаївщині. За ним поїхала і я. Восени 1937 року чоловіка було арештовано і засуджено на два роки. Я ж залишилася з трьома малими дітьми. Після арешту чоловіка, мені як дружині ворога народу було заборонено жити в великих містах, я залишилася без роботи. З дітьми жила в селі, писала листи, намагаючись знайти чоловіка. Прийшла і до слідчого. Він закричав мені: Ти ворог народу! Ми і тебе арештуємо, і дітей твоїх», а між криками прошепотів: «Негайно їдьте звідси, в прокуратурі вже є орден на ваш арешт». Наступного дня я зібрала пожитки, продала корову і поїхала до Києва. Дуже хотілося працювати, але як дружину ворога народу мене ніхто не хотів (та, напевно, і не міг) взяти. Я дійшла навіть на до міністра і саме він направив мене працювати в Донецький театр імені Артема. Там, у ролі Катерини з «Грози» Островського» я ніби розповідала і про своє горе. Перед кожним спектаклем думала про чоловіка…» — про любов та сімейне життя після арешт другого чоловіка Поліна Нятко (1994 року)

  — записав Валерій Гайдабура.
  •  

«Мавка» Лесі Українки, яку я грала з 1921 до 1930 року на різних сценах, включаючи і такі великі як — Одеського театру та Київського театру імені Івана Франка — була для мене головною роллю. Нелюбимих ролей не було. В кожній знаходила щось своє.

…В основному автором ролей була я. Розумні режисери стимулювали, вводили в належне річище цей процес. Так було, наприклад, у спільній праці з Євгеном Коханенком над образом Мавки. А от у роботі над роллю Рірет у «Полум'ярях» А. Луначарського я з насолодою йшла за незвичною, авторською, гостро театральною режисурою Бориса Глаголіна. Гнат Петрович Юра, любимий і поважним, часто засмучував тим, що на мізансцену… тягнув руку.

В театрі Франка я зіграла багато. На початку 1920-х рр. це часто були образи хлопчиків (Матюша у виставі «Суєта» І. Карпенка-Карого, Мишка у спектаклі «Ревізор» М. Гоголя) та більш великі ролі, наприклад Фаншетта у виставі «Весілля Фігаро» Бомарше. В другий свій прихід до франківців у 1940 році грала Марію Смереку («Макар Діброва» О. Корнійчука), Варвару («Страшний суд» В. Шкваркіна), Варку («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Марію Гордієнко («Приїздіть у Дзвонкове» О. Корнійчука), Бочкарьову («Платон Кречет» О. Корнійчука), Марію («Дванадцята ніч» В. Шекспіра), Олександру Олексіївну («Професор Буйко» Я. Баша), Агу Щуку («Калиновий гай» О. Корнійчука), Мамаїху («Дума про Британку» Ю. Яновського) та багато інших ролей.

…Довго викладала в студії при театрі імені Франка, завідувала кафедро сценічного слова в інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Молодь люблю і радію, що доклала сил до її виховання.

…Мені здається, я зіграла все, що хотіла. Шкода тільки, що деякі ролі грала «по закутках», і їх мало бачили ті, хто оцінює нашу роботу «для історії»». — про гру в різних театрах Поліна Нятко (1994 року)

  — записав Валерій Гайдабура.
Про неї
  •  

«У Поліни Мойсеївни була дивовижна сім'я, її чоловік був філософом. У них був гостинний інтелігентний будинок. Її дочка була аспіранткою у мого батька нейрофізіолога, дуже подружилася з моїми батьками, і ми приїжджали в гості на їх дачу в Бучу. Перший раз ми до них приїхали, коли мені було років п'ять чи шість, але я пам'ятаю, як Поліна Мойсеївна на українському читала вірші Шевченка. Я була просто заворожена, коли чула немислимою краси мова, яка до того не чула ніколи. Це була як музика – не забуду ці враження». — про своє походження та навчання [Інтерв'ю з Євгенією Симоновою: "Я буду любити Бикова до останнього подиху"о] (3 червня 2015 року)

  — радянська акторка Євгенія Симонова

Примітки[ред.]