Перейти до вмісту

Суровцова Надія Віталіївна

Матеріал з Вікіцитат
Надія Суровцова
Портрет (1914)
Стаття у Вікіпедії

Надія Віталіївна Суровцова (1896, Київ — 1985, Умань) — українська громадська діячка, журналіст, автор мемуарів, історик, редактор іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР. Багатолітній в'язень ГУЛАГу.

Цитати[ред.]

  •  

Мені хотілося бачити світ таким, яким його вимріяно, і я його бачила таким ще багато років після того, як він взагалі вже лишався за стіною… Дуже високою і з дротом поверх.[1]«Нижній Сеймчан, Колима, 1949 р.»

  •  

Не того мені жаль, що я зазнала мало щастя, а того, що не змогла зробити своїй батьківщині нічого, що змарнувала сили тільки на одне: витримати.[1]«Спогади»

  •  

Немає кращих ліків від горя, ніж приносити полегкість іншим.[1]«Спогади»

  •  

Коли я виходила з глибини темної зали, з темноти, в якій я, засліплена світлом з дверей, уже нічого не бачила, долетіло, як стогін, – «Донечко!» Мене повели. Багато в житті осмислеться, усвідомиться. І навіть власне життя, так безглуздо, жорстоко загублене, може бути скинуте з розрахунку. Але цього стогону я не прощу до могили.[1]«Спогади»

  •  

Я можу дати тільки те, що я маю… Тільки так, як умію… Але я віддаю це тобі так радо, так ясно і безоглядно, як та дівчина в старовинній легенді далекої Індії, що кинула на шлях, де йшов її коханий, усі скарби, що їх мала, і щаслива дивилась променистими очима на червону стежку розчавлених кінськими копитами рубінів…[1]«Україні» Харків, 1927 р.

  •  

В Умані перший універсал оголошувано урочисто на площі перед військовим собором та школою гімназії, де я навчалася. Відбувся молебень, поблагословив вишукане військо отець Макарій Крамаренко, промовив кілька слів, а потім поставив мене на стіл посеред майдану, між солдатськими рядами, і стояла я в білій, як наречена, сукні, і дзвінко, на скільки вистачило голосу, вимовила перші слова: «Народе Український»… А навкруги війська стояла суцільна стіна селян, викликаних Спілкою з повіту на цей урочистий день.
Отак було проголошено в Умані перший український універсал. Було це в липні 1917 року. Були після того ще універсали, бували урочисті хвилі в моєму житті, але того дня я вже не забуду до смерті, раз не стерли його з пам’яті жодні події мого довгого життя.[1]«Спогади»

  •  

Цілком можливо, це заподіяло немало лиха українським діячам, але робили ми то обоє в щирім переконанні, що то потрібне і робиться на користь батьківщині і комуністичній справі.... Потреба даних про видатних емігрантів була велика, а відомості про них у Харкові були дуже вбогі.... І от ми вдвох склали таку картотеку. «Яничари» таборів соціалістичного та національного, ми віддано працювали для своєї партії, батьківщини, комуністичної ідеї. Незабаром нас обох було знищено тими, в руки яких ми передали свою роботу, знищено, затавровано самих зрадниками, змішано з останнім брудом. Що ж до картотеки, то вона напевне придалася тим, хто так безоглядно нищив згодом комуністів і некомуністів України. [2]

  •  

У мене нікого й нічого не було. Навіть з тими двома людьми, котрі підтримували зв’язок зі мною, я була надзвичайно замкнута і майже відчужена. Силу свою я брала саме з цієї безвихідної відірваности від минулого. Мені нічого
не було потрібно, в мене нічого й не було. Я не сходилася близько ні з ким упродовж багатьох років, майже до самого кінця перебування в таборі. Ця відірваність вберегла мене від багатьох розчарувань, гіркоти та зробила перебування в таборі надто безрадісним, з одного боку, а з другого — вселила впевненість, що я абсолютно нікому не потрібна й не можу бути потрібна...[3]

  •  

Мене звільнили, нарешті, від заслання і зняли судимість — тобто зовні я рівна всім, і маю документи і право писати «несудима». Легко сказати, так? А 27 років життя? А все інше? Та нехай. В труну мене можна буде покласти з паспортом, про який так гарно написав Маяковський.[4]

  •  

Я не виграю у позиках, мені не щастить у коханні, політиці, кар’єрі та в усіх видах прихильності до мене з боку оточення. Але оскільки я витримала всі прикрощі досі, й це виробило певний імунітет, то я сподіваюся і далі не втрачати ні бадьорості, ні смаку до життя.[5]

Примітки[ред.]

  1. а б в г д е Н. Суровцова. Спогади. — Київ: Видавництво ім. О.Теліги, 1996. — 432 с.
  2. Шляхетні українки, 2004, с. 192
  3. Шляхетні українки, 2004, с. 198
  4. Шляхетні українки, 2004, с. 200
  5. Шляхетні українки, 2004, с. 206

Джерела[ред.]

Хорунжий Юрій. Шляхетні українки. — Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — 208 с.