Спорт у тіні імперій

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Спорт у тіні імперій (пол. Królowie strzelców. Piłka w cieniu imperium)  – книга польського журналіста, редактора видання «Нова Східна Європа», Збіґнєва Рокіти.

Цитати з книги[ред.]

  •  

Сімдесяті роки ХІХ століття – епоха ще однієї фундаментальної для майбутнього футболу суперечки. Питання було таким: чи мусить джентльмен ділитися м’ячем? Девід Ґолдблат описує це так: «У більшості випадків спортсмени намагалися самостійно вести м’яч, рухаючись до воріт суперника. Передача м’яча вважалася останньою справою і для того, хто віддавав м’яча, означала поразку, навіть безчестя»[1].

  •  

«Точна сума не відома, але я чув, що «Газпром» платить за звання спонсора Ліги чемпіонів до 800 млн євро на рік». ФІФА («Газпром» – один із семи її офіційних партнерів, разом із, наприклад, "Coca-Cola" і "Visa") та УЄФА – автомати для відмивання Росії[1].

  •  

У Західній Європі на початку Холодної війни на стінах з’явилися написи, що вимагали покори комуністам: «Краще червоний, ніж мертвий». Литва ж їде на олімпіаду зі зміненим гаслом, натхненним музикантами: «Краще мертвий, ніж червоний»[1].

  •  

Брати Старостіни належали до останнього покоління людей, представники якого мали підстави сказати: «Вперше я почув про футбол тоді то й тоді-то». Для наступного покоління ця гра стала настільки ж природною, як птахи або дерева[2]. — Радянський Союз. Між серпом і молотом

  •  

Поки теоретики-інтелігенти обговорюють місце футболу при комунізмі, світом російського футболу прокочуються руйнівні катаклізми. Чимало гравців загинуло на фронті або виїхало. Багато спортивних об’єктів, які використовувалися у військових цілях, лежать у руїнах. Колишні меценати померли, покинули країну або воліють сидіти тихо[3]. — Радянський Союз. Між серпом і молотом

  •  

Коли світ спорту поступово глобалізується і Америка з Європою зближуються, змагаючись на олімпіадах, чемпіонатах або завдяки трансферам своїх футболістів, Совєти маринуються у власному соці. Повз них проходять цілі футбольні епохи. Вони не побачать геніальної команди Уругваю, яка у двадцятих роках двічі виграє олімпіади, а у 1930-му — перший чемпіонат світу в історії. Вони не зіграють з італійцями, які, на радість Беніто Муссоліні — пристрасного футбольного вболівальника, не лише двічі стануть чемпіонами світу (у 1934-му та 1938-му), а й виграють золото на Олімпіаді 1936 року. Не поміряються силами у третій декаді XX століття з геніальними чехословаками Франтішека Планічки, австрійською «диво-командою» або славетними угорцями Дьорді Шароші. Вони не зіграють на Олімпійських іграх 1936 року в гітлерівському Берліні. І дискусія на тему, чи може грати у футбол тільки біла раса, також пройде повз них[4]. — Радянський Союз. Між серпом і молотом

  •  

Войцех Яґєльський напише у книжці «Гарне місце, аби померти»: «Тієї зими [1987/1988] серед людей Карабаху відбулися неймовірні зміни. Особистості поступово втрачали свою індивідуальність, свою іншість та унікальність. Дедалі більше людей ставали схожими одне на одного, розбіжності розмивалися, поки нарешті люди не переплавилися у дві аморфні маси, що взаємно одна одну ненавиділи,— вірмен та азербайджанців»[5]. — Нагірний Карабах. Бомбардири

  •  

Валерій Мельников згадує у «Футболі на лінії вогню»: «Азербайджанські та вірменські гравці були змушені грати між собою на нейтральних футбольних полях. На додачу згори прийшла вказівка, що всі їхні зустрічі мають закінчуватися внічию». Влада побоювалася, що заворушення на стадіонах можуть перерости у погроми і спричинити футбольну війну[6]. — Нагірний Карабах. Бомбардири

  •  

Войцех Яґєльський пише: «Казарми російських військ, дислокованих у Закавказзі, перетворилися на величезні сервіси прокату зброї та вояків. За домовлену платню з них користалися усі, хто вів або мав намір спричинити великі чи малі, міжнаціональні чи абсолютно приватні війни. “Росіяни продавали азербайджанцям танки, а нам — базуки, аби їх знищувати”,— розповідав мені колись один із вірменських командирів»[7]. — Нагірний Карабах. Бомбардири

  •  

Так само, як 11 вересня 2001 року вважається початком XXI століття у світовій історії, так і 2 липня 2003 року вважається початком нової ери британського футболу. Того дня журналісти BBC отримують сенсаційну новину про придбання лондонського «Челсі» тридцятишестирічним Романом Абрамовичем, одним із найбагатших людей світу. Звістку-то вони отримують, але не знають, що робити з прізвищем, якого ніколи досі не чули. Тому вони читають його у три різні способи, а потім іще розбивають на склади для певності[8]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Коли Абрамович купує «Челсі», світ небагато знає про російських олігархів. У ті часи, коли в Росії в дев’яностих панувало право сильного, а мільйони росіян жили у злиднях, вони розкрадали державну власність, заробляючи на тому мільярди доларів. Із часом ці люди почали суттєво впливати на російську політику[8]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Поки Абрамович дбає про образ Росії на Заході, інші беруться за рідний футбол. Клуби в Росії починають переходити до олігархів, державних концернів, місцевих князьків. Таких грошей російський футбол досі не бачив[9]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Незадовго до того, як «Зеніт» став футбольним грандом, Міллеру та Путіну спало на думку таке: російський президент має подбати про те, аби відносини Росії із Західною Європою зосереджувалися не на політиці, а на економіці, особливо на енергетичних ресурсах. Путін хотів домовитися: він забезпечує Захід дешевою сировиною, Захід із вдячністю платить і не надто цікавиться тим, що відбувається у Росії. Багатьом державам Західної Європи така пропозиція прийшлася до смаку, і постать Путіна на Заході б’є всі можливі рекорди популярності. Угода із Західною Європою мала багато спільного з угодою, яку Путін уклав із російським суспільством[10]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Михайло Зигар у книжці «Уся кремлівська рать» пише: «Новорічна газова війна справила на Європу величезне враження. Ніби нею затрусило і вона вийшла з гіпнозу, в який поринула, почувши із вуст Путіна мантру “енергетична безпека, енергетична безпека”. Якщо хтось і становив собою загрозу для енергетичної безпеки Європи — то це саме “Газпром” [...] Залежність від Росії і без того вже є достатньо серйозною, казали [європейські політики], а Північний та Південний потоки почали порівнювати із лещатами, в які Росія хоче взяти Європу». Європейці зрозуміли, що вони можуть дуже легко опинитися на місці України — для цього достатньо, аби Кремлю не сподобалося якесь суперечливе політичне рішення, прийняте в Лондоні чи Берліні[11]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Проблема полягає в тому, що російські клуби — це в цілому дуже хиткі конструкції, залежні від однієї особи: власника компанії, олігарха, місцевого князька. Як наслідок, цим клубам легше легкого розвалитися — бо власник перейде дорогу Кремлю, бо власник реалізується поза спортом, бо клуб власнику набридне і команда стане йому непотрібною абощо[12]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Росія живе за законом кругової поруки, і олігархи «добровільно» віддають гроші на цілі Кремля. Так, Москва може переслідувати свої інтереси, не заплямовуючись у крові, офіційно з ними не маючи нічого спільного: це стосується, наприклад, сепаратизму на Донбасі, який фінансово підтримують російські олігархи. Прохання Кремля — це податок на щастя для шахраїв[13]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

У тому, що може статися з клубами, якщо вони залежать від примхи єдиної людини, вболівальники знову переконалися після повалення Януковича. В Україні розпалися дві з чотирьох найуспішніших команд. Однією з них був харківський «Металіст»[13]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Протягом багатьох років російський президент прагнув відновите зв’язки між колишніми республіками СРСР, створив Євразійський союз, який сприймали як новий СРСР і противагу Європейському Союзу. До цього проєкту приєдналися Казахстан, Білорусь і кілька слабших держав, але Путіну впала в око густонаселена, заможна, велика і стратегічно вигідно розташована Україна. Коли не спрацювали вмовляння, він вдався до погроз. Янукович підкорився, але не київська вулиця; Януковича вигнали геть, а Путіну залишалося лише анексувати Крим і дестабілізувати ситуацію на Донбасі.
Однак, перш ніж стався Майдан і дороги українців та росіян розбіглися остаточно, футбол мав допомогти їх зблизити і втілити план Путіна зі збирання колишніх радянських земель[14]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Ніхто не міг передбачити, що у 2015 році Платіні буде звинувачено у корупції і він стане ізгоєм футбольного світу, а між Україною та Росією триватиме війна. Восени 2015 року було оголошено про остаточну відмову від проєкту. Тепер, коли українці та росіяни воюють одне з одним не на полі, а на фронті, організація спільної першості є чимось геть фантастичним[15]. — Росія. Автомати для відмивання репутації/

  •  

ФІФА стверджує, що спорт поза політикою. Ця благородна кубер-тенівська концепція спортивного ідеалізму родом із XIX століття вже не відповідає дійсності. ФІФА може або закривати очі на реальність, або визнати, що у таких резонансних випадках, як збройна анексія частини території незалежної країни, навіть найбільш благородні наміри (як бажання захистити кримський футбол від смерті) не дозволяють їй придушити агресію в корені. Спорт не поза політикою, і продовжувати знову і знову транслювати цей міф — означає замилювати очі і не бажати брати на себе відповідальність[16]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Путін довго не усвідомлював, наскільки цінним інструментом державної політики може бути спорт. Наприклад, Олімпійські ігри в Сочі — прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков у 2005 році мав придумати, як організувати кампанію просування кандидатури Росії. Метою кампанії, однак, було переконати в доцільності проведення Олімпіади не росіян, а тільки Путіна. Того ігри в Сочі спершу не дуже цікавили[17]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Михайло Зигар у книжці «Уся кремлівська рать» описує: «Пєсков уточнив, яким маршрутом президент їде на роботу, які радіостанції і в які години він слухає в машині. Маршрутом слідування президента розмістили білборди, на відповідних радіостанціях запустили потрібну рекламу. Гасло для публіки (фактично — для Путіна) звучало так: “Ігри, яких ми заслужили”. Навіть найняли чоловіка, який дзвонив на “гарячу лінію” президента і питав, коли нарешті в Росії відбудеться Олімпіада. Все разом це створило необхідний фон: у Путіна не виникло і тіні сумніву, що всі навколо хочуть Олімпійських ігор в Сочі і постійно про це думають. Тому він дав зелене світло»[17]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Перш за все, у лобіюванні своєї кандидатури брали участь російський оргкомітет і особисто Путін, чим і заробили цей успіх. Про їхню готовність жертвувати свідчить наступний уривок із книжки Зигаря «Уся кремлівська рать» про Олімпіаду в Сочі: «Аби справити враження на інспекторів Міжнародного олімпійського комітету, використовувалися всі можливі методи. Довелося навіть імітувати буденне функціонування ще недобудованого летовища в Сочі, хоча можна було б чесно визнати, що аеропорт не готовий, оскільки ігри розпочнуться аж за сім років. Але міністр економіки Герман Греф вирішив, що краще звести потьомкінське село: до аеропорту звезли студентів, які повинні були уособлювати пасажирів, кіоски та ресторани імітували щоденну працю, таблиця з розкладом показувала відліт і прибуття неіснуючих рейсів»[18]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Якщо до 1994 року чемпіонати світу проводилися виключно у країнах із розвиненою футбольною інфраструктурою і сильними командами, то після завершення холодної війни проведення мундіалів довіряють середнякам: США, Південній Кореї, Японії, Південній Африці, Росії та Катару. Це є частиною глобальної тенденції: за останню чверть століття економічне зростання країн за межами Європи часто супроводжується розвитком футболу; Західна Європа та Латинська Америка втрачають футбольну монополію[18]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Саймон Купер та Стефан Шиманьський у чудовій книжці «Футбономія» прогнозують: «Підйом периферійних держав підриває основи старого футбольного світоустрою. [...] Для того щоб залишатися на вершині, країни, які домінували раніше, повинні вигадувати щось нове. Так роблять іспанці, німці та голландці. Ці країни постійно обмінюються між собою новим футбольним досвідом і знаннями. Втім, у довгостроковій перспективі навіть цього може виявитися недостатньо, аби врятувати невеликі “корінні” країни, як-от Нідерланди, Данію або Чехію. Кількість їхнього населення та обсяги економіки майже незмінні, а футбольні знання видаються на експорт. У 1970-2000 роках про їхню унікальність свідчили їхні футбольні школи. Тепер, коли концепція футбольних шкіл поширилася на весь світ, ці країни, ймовірно, приречені на поразку»[19]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

  •  

Сьогодні футбольний світ перебуває там, де кілька десятиліть тому перебував світ політичний. Цілком імовірно, що і на нього чекає велика революція: сутінки стародавніх імперій, частина з яких виживе, інші — зникнуть із лиця землі, поступившись місцем абсолютно новим. І Росія воліла б опинитися серед останніх[19]. — Росія. Автомати для відмивання репутації

Цитати про книгу[ред.]

  •  

«Спорт у тіні імперій» із тих книжок, які претендують на певну універсальність. З одного боку, це історичне дослідження з великою кількістю персонажів і подій. Тут історія футболу (але не тільки) розгортається перед читачем, як стародавній сувій. Які правила в цьому виді спорту були в позаминулому столітті, як їх сприймали і як вони змінювалися. Як футбол доволі швидко перетворився на бізнес і чому по-іншому скластися не могло. Тут про принципові протистояння, моральний вибір та драми, і особисті, і цілих народів[1].

  — Володимир Молодій

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Збіґнєв Рокіта. Спорт у тіні імперій. — Харків: «Ранок»: Фабула, 2019. — 176 с. — ISBN 978-617-09-6006-1


Bookmark-new.svg