Селін Ск'ямма
| Селін Ск'ямма | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Селін Ск'ямма (фр. Céline Sciamma; нар. 12 листопада 1978, Понтуаз, Валь-д'Уаз, Франція) — французька феміністська кінорежисерка і сценаристка. В своїх роботах досліджує лесбійство, жіночу тілесність, гендер, дорослішання та людські взаємостосунки.
Цитати[ред.]
Зазвичай ти відчуваєш сором через відчуття, що не можеш знайти спільну мову з мистецтвом. Але ні, якщо ти не можеш знайти спільну мову з жорстокістю – це нормально[1]. |
Кінематограф став глобальним явищем, яке не залежить більше від індустрії лише твоєї країни. |
Коли я створювала сценарій до «Маленької мами» я подумала: він має бути дійсно дуже коротким. Зокрема, я не хотіла професійно і глибоко досліджувати тему подорожей у часі, повернень у сьогодення і так далі. Це зробило би фільм надто затягнутим та довгим, а у випадку з таким кіно – чим коротше воно, тим краще[1]. |
Мені здається, в дитинстві для нас це один й той самий досвід – втратити невинність, дослідити підспідок справжнього життя, його «систему», відкрити для себе, як влаштований світ. Коли ти ще дитина, то віриш у свою долю, у своє покликання і також у долю та покликання людей навколо тебе[1]. — Про дитинство |
Мені здається, що зараз у нас є бажання, є воля не боятися сказати, що ми хочемо почуватися добре – у своїй роботі, на знімальному майданчику чи у монтажній кімнаті. Я не хочу почуватися травмованою, не хочу бачити черговий фільм про те, як дівчина губиться і почувається самотньо у суспільстві, у патріархальному суспільстві (я не кажу про те, що патріархат – це злочин)[1]. |
Моє кіно змушує глядача бути доволі активним під час перегляду, і цей фільм не виняток: твої почуття надто сильні, тобі хочеться прожити цю ідею, пропустити її через себе, прожити емоції разом із персонажами. Це буває доволі виснажливо, і хронометраж грає важливу роль у тому, який вплив кіно матиме на тебе[1]. — Про стрічку «Маленька мама» |
Це не тільки про «у них такий погляд на життя, таке поетичне сприйняття всього навколо», ні. Діти залежні від спостерігання людей навколо, вони не обирають, на чому зосередиться їх погляд, не можуть приймати власні рішення. Тому для них спостерігання – це частина виживання. Мистецтво дивитись і спостерігати – це фактично сенс їх життя. Дивитись і виживати – думаю, це важливо і для кіно[1]. — Про розповідь історії очима дитини |
Я більше не знаю, що безпечно, а що ні. Я постійно конфронтую зі старими фільмами, протиставляючи їм свої. Іноді мені трапляються доволі безпечні для сприйняття старі фільми, наприклад, американські комедії 1940-х років, авторками яких є саме жінки[1]. |
Якщо ти хочеш, щоб емоційно глядач пережив усі події фільму, прожив сам фільм, якщо ти поважаєш свою авдиторію, хочеш щоб атмосфера у залі під час перегляду була емоційною, на межі, щоб після завершення фільму емоція не одразу тебе покинула – ти думаєш і про тривалість. Ідея того досвіду, який мали пережити глядачі, була мені зрозумілою з самого початку, і в коротшому за тривалістю фільмі це можна було зробити краще[1]. |
Я одержима змінами, трансформацією і додаванням шару за шаром, якщо справа стосується особистості. Я шукаю ці емоції і знаходжу їх. Я не можу пригадати момент, коли зустріла когось – і ця людина змінила моє життя, перевернувши його з ніг на голову[1]. |
Я придумала «Маленьку маму» уже тоді, коли писала сценарій до «Портрету жінки у вогні». У той час я була зачарована концептом дуже простого для сприйняття кіно, дуже простого для написання фільму. Згодом реакція людей на «Портрет жінки у вогні» додала мені впевненості у роботі над «Маленькою мамою»[1]. |
Про Селін Ск'ямму[ред.]
Її фільми навмисне оминають традиційні зовнішні конфлікти, що дратує любителів класичної драматургії. Натомість, Ск’ямма фокусується на внутрішніх переживаннях та конфліктах. Вона майстерно створює закриті, герметичні світи, де немає звичної патріархальної ієрархії, а глядачі та глядачки можуть бути впевнені, що перегляд їх не травмує[1]. |
|||||
| — Алекс Малишенко, кіножурналіст |
Примітки[ред.]
