Перейти до вмісту

Роман про добру людину

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

«Роман про добру людину» — епічний роман української письменниці Емми Андрієвської, що має виразний морально-філософський та антиімперський характер.

Цитати[ред.]

  •  

Безмежна доброта — рідкісне явище. Доброті природа залишила місце лише як виняток з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж немає сили знищити — глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесено б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували і одного віддиху, якби всього буття не виправдовувало існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ.[1]

  •  

Зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.[2]

  •  

Ймовірно, кожну людину, яка відчуває себе людиною, нестримно тягне робити іншим добро[3]

  •  

Камінь, що його людина кидає в іншу, має властивість міняти напрям[4]

  •  

Те, що спонукує людину щось виснувати, — нехай найпростіше — ніколи не те, з чого воно висновується.[5]

  •  

Людина завжди така, якою вона себе захоче уявити.[5]

  •  

— Що ж одна людина спроможна вдіяти?
— Все. Лише людина боїться або й ледача шукати опертя в собі, зручніше покладатись на когось, а не на власні сили, забуваючи, що власна опора — від Бога.[6]

  •  

В кожному закладено місце для божественного, і від людини залежить, чи вона дозволить рости цій божественності в собі, — а це очевидно вимагає деяких зусиль, ніщо даром не дається, — чи затопче її.[7]

  •  

Постарайся виплекати в собі те, що тобі кортіло б бачити серед твого оточення. Бож дійсна лише доброта.[7]

  •  

Нікчемне завжди мститься доброму, бо воно знає: йому готоване небуття, тому воно найзапопадливіше спішить лизнути існування, яке для нього ввижається виключно в злі. Однак добротою дається і це направити.[7]

  •  

Добро — різне, а зло завжди на один кшталт[8]

  •  

Від гарного люди знуджуються далеко швидше, ніж від поганого.[9]

  •  

Лагідне слово — надійніше за провідника.[10]

  •  

Мислення — духовна спокуса, найнебезпечніша з усіх спокус. Людина, що відкрила здібність думати, не годна спинитися, а в кожній думці захована вибухівка, ладна висадити весь світ у повітря. Лише коли мислення скерувати на споглядання, щойно тоді думка втрачає руїнницьку потенцію, притаманну їй від народження.[11]

  •  

Злих душ не існує, душа є або добро, або її взагалі нема.[12]

  •  

Людина, яка знає, що таке добро, — хоч вистачає навіть не знати, а лише прочувати, — мимоволі залюблююється в нього, — я маю на увазі нормальну людину, пересічну, в якій існує поняття добра, а воно існує в кожному, крім, звичайно, покручів, — і легко набуває властивости примножувати його. Це як споглядання божественного: хто чим захоплюється, той у собі те й нарощує.[12]

  •  

В межових ситуаціях, — а вони завжди з'являються тільки в смертельній небезпеці, — де людина анґажується не одним пальцем, а вся, зі сліпучою чіткістю відмежовується добро від зла і зникають тіньові переходи «доброзла», що панують у ситому, вільному від страх перед безпосередньою загибеллю суспільстві (де зло, — від жиру, очевидна річ, — обожнюють як щось подиву гідне через те, що воно не встигло запустити своїх пазурів у своїх дрислякуватих обожнювачів), і люди, які за сприятливіших умов померли б шанованими, чесними і добрими, оскільки їм ніколи не довелося проявити ні справжньої чесности, ні доброти, в суспільстві, що живе під Дамокловим мечем, виявляються нікчемними тварюками, підлими й боягузливими. Тому й стається, що благенькі добрячки за межових обставин, затуливши невинні зіниці, ніколи не бачать, як у їхній присутності катують і вбивають іншу людську істоту, бож треба рятувати насамперед власну шкуру, своя сорочка ближча, а крім того, пощо зайво побиватися, коли завжди є виправдання: хіба я винний?[13]

  •  

З миттю, як людина починає у щось, нехай найбезглуздіше (глузд чи безглуздя дуже умовні поняття) вірити, воно одразу ж оприсутнюється й стає дійсне, хоч би яким немисленним воно доти виглядало. Зло лише тоді набирає сили, коли людина (здебільшого це трапляється від страху чи вигоди) повірить у його реальність.[14]

  •  

Людині не дано знати власної суті, їй дано тільки напрямні добра чи зла[15]

  •  

Найстрашніше не смерть, від неї й так ніхто не втече, — не вигнання, не каторга, а коли істота, створена на Божу подобу, зі страху за коротку секунду амебного животіння гасить у собі вічний вогник добра, забуваючи, що Всевишній усе знає і все чує, навіть коли людині, затисненій, завдяки власній слабодухості, з усіх сторін свинячими писками зла, в розпачі ввижається, ніби Він осліп і Йому позакладало.[16]

  •  

Ніколи не пізно струсити з себе ярмо гиді, треба лише усіма помислами повірити в добро, і найслабкішому чоловікові одразу ж явиться незміренна сила.[17]

  •  

Хто раз впустить собі в груди світло, той вже не схоче жити в темряві.[17]

  •  

Потяг до зла далеко не природне явище, природним зробили його слабодухи, що лякаються власної тіні. Людина завжди має вибір, і весь цей морок і жах людина сама й завинила.[18]

  •  

Сатана спроможний убивати й чинити зло виключно руками людей, яких йому вдастся залякати й принадити! І в цьому не лише загибель, а й порятунок людства! Бо зерна добра є в кожній людині, хоч і якій, здавалося б, злочинній (а скільки лиха чинять не злочинні? Зрештою, зіба людина будь-коли знатиме, яка вона? Хіба вона щомиті на стає тим, у що повірить? Як часто Ґудзій на власні очі пересвідчувався: більшість злочинів коїться лише тому, що людина не ввважала по потрібне завчасу випорожнити з душі гиді, яка випадково, — а яких не трапляється в житті випадковостей: лінь, глупота, мода на зло, страх відрізнятися від загалу, — потрапила до середини, отруївши мозок і серце?) Ба більше, може, світ тільки й тримається на тих запльованих і занедбаних зернах добра, які даються кожному при народженні, хоча на численних життєвих роздоріжжях людина (з лінощів чи під тиском людожерних обставин, а вони ж і доповнюють і спричиноюють одне одного), повіривши у всемогутність мороку, й заганяє ці крихти світла до найбагнистіших, найнепрохідніших закамарків свого єства, до певности ще й проваливши їх сміттям і нечистотами?[19]

  •  

Людина вільна, щойно вона цього по-справжньому забажає. І тоді гори зрушить.[20]

  •  

Перед кожною людиною відкритий шлях добра, і тільки воно — справжнє існування.[20]

  •  

Очевидно, людина, боронячися від хаосу, на кожному кроці обтинає феномени від, як їй здається, зайвини, беручи розгалужену кількаповерхову дійсність в одноплощині розумові лещата, але це виключно перший щабель, бож мислення — творчий процес, воно відбувається не одноколійно, єдиним аподиктичним висновком, а одночасно багатовимірними жмутами напруги однаково дійсних суперечних одна одній думок, що їх людський мозок безсилий охопити вищим об'єднувальним розумом…[21]

  •  

Терещенка завжди дивувало, чому так мало народів напротязі віків зберігає ідентичність, ніби спішачи, зі страху, кров на службу й прославлення чужих личин, аби назавжди загубитися, — чи, може, на деякий час відпочити від тяглости власного я? — під іншими іменами, навіть своїх колишніх ворогів[22]

  •  

Слабі завжди загумінкові; мовляв, насолоджуйтеся по зав'язку вашою смердючою Україною! Для всіх інших націй — незалежність похвальна, але для нас, проклятущих ворохобників і руїнників імперії, вигаданих німцями на горе великому російському народові, вона кари гідна, і тому чимдуж біжіть під тюремну ручку спасенної матінки Росії, може, Москва на цей раз вас, негідників бандерівських, мазепинських виплодків, усіх не перестріляє й не вимордує, а ще якось помилує.[23]

  •  

Хто сьорбнув блискавки, той не вдоволиться драглями.[24]

  •  

Хапали людей, розстрілювали й засилали, а потім і взагалі виморили Україну голодом, бож назадницька нація, яка на власній землі сміла існувати лише, як меншовартісний, запльований і спотворений додаток до матінки Росії, ніяк не приймала кривавого ощасливлювання, насаджуваного вибраними вдосконалювачами людства..[25]

  •  

Тьма одразу ж відступиться, як людина роздмухає в собі найменший вогник світла[26]

  •  

Хоч людина й покликана бути тільки доброю, безмежна доброта — рідкісне явище. Доброті природа відпустила місця — лише, як виняткові з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж немає сили знищити, глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесено б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували і одного віддиху, якби всього буття не виправдовувало б існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ. А цією доброю людиною може бути кожний, перед кожним покладено цей вибір, і кожна людина мусить колись на нього зважитися, щоб сповнити те, для чого вона, може, тільки й народжується. І тепер настала моя черга.[27]

Примітки[ред.]

  1. Роман про добру людину, 1973, с. 5
  2. Роман про добру людину, 1973, с. 23
  3. Роман про добру людину, 1973, с. 25
  4. Роман про добру людину, 1973, с. 33
  5. а б Роман про добру людину, 1973, с. 38
  6. Роман про добру людину, 1973, с. 40
  7. а б в Роман про добру людину, 1973, с. 41
  8. Роман про добру людину, 1973, с. 42
  9. Роман про добру людину, 1973, с. 50
  10. Роман про добру людину, 1973, с. 49
  11. Роман про добру людину, 1973, с. 79
  12. а б Роман про добру людину, 1973, с. 80
  13. Роман про добру людину, 1973, с. 96
  14. Роман про добру людину, 1973, с. 107
  15. Роман про добру людину, 1973, с. 111
  16. Роман про добру людину, 1973, с. 210
  17. а б Роман про добру людину, 1973, с. 214
  18. Роман про добру людину, 1973, с. 224
  19. Роман про добру людину, 1973, с. 225
  20. а б Роман про добру людину, 1973, с. 228
  21. Роман про добру людину, 1973, с. 255
  22. Роман про добру людину, 1973, с. 258
  23. Роман про добру людину, 1973, с. 262
  24. Роман про добру людину, 1973, с. 265
  25. Роман про добру людину, 1973, с. 270
  26. Роман про добру людину, 1973, с. 284
  27. Роман про добру людину, 1973, с. 286

Джерела[ред.]

Андрієвська Емма. Роман про добру людину. — Мюнхен: Сучасність, 1973. — 137 с.