Радивиловський Антоній
Антоній Радивиловський | |
Стаття у Вікіпедії |
Анто́ній Радивило́вський (? — † 10(20) грудня 1688, Київ) — український православний церковний діяч і письменник.
Цитати
[ред.]Із книги «Огородок», 1671 р.
[ред.]Має цей облудний світ свою вечерю тимчасової слави, на яку закликає своїх коханців, але іншого стола має для вельмож, багатих і мудрих людей, а іншого для убогих, недолугих і простих... На вечері у світа одні їдять, п'ють, а інші від голоду мруть; одні веселяться, а інші плачуть. Більше там хитрості і зради, аніж щирості і правди. Облудний світ, як бачимо, має подобенство лиса[1]. |
Нічого не може бути сподобнішого бісу для збурення душі нашої і до спустошення домів її, добродійностей, як догіддя плоті[2]. |
Хто хоче, нехай шаліє, але не я[2]. |
Батько або мати не може викоренити в сині чи в дочці своїй злий звичай до якогось гріха[2]. |
До чого змолоду приклалися, то й у старості своїй того не залишать. Розпутник не покине розпусти, п’яниця пияцтва, здирник здирництва, грач ігор, вбивця вбивства та іншого[2]. |
Від лихого товариства щонайдалі утікати маємо[2]. |
Хто з одного місця через малі утяження, завдані тобі від старшого, відходить до другого, той у далеко більші тяжарі, біди та нужди впадає[2]. |
Пава — гарна пташка, одначе високо не літає[2]. |
Багато є таких людей, які не літають високо, бо не можуть, бо крил не мають, тобто на гідності високі, на уряди їх не беруть. Такі відтак, коли побачать того, що високо літає й пишно виступає, досаджають йому часто й ганять за пишність його. А скоро тим крила виростуть, як доступляться чи мудрості якої, чи гідності якої, чи багатства, то далеко вище літати будуть, пишніші, поважніші і до себе недоступніші стають[2]. |
Є такі, що словами любов свою і єдність волі ближньому виказують, добре перед усіма про них подають слово, боронять його, а вчинком у ворога йому великого перетворюються і видають його на смерть[3]. |
О, щаслива і благословенна така земля, яка такого царя або князя в собі має, котрий не так величається з уродження і титулу свого царського або княжого, як з побожного життя, ласкавості та щедротливості[3]! |
Як багато поміж нами таких, що не раді нічого в цьому світі слухати смутного, а тільки, як той короткохвильний бенкетник, усе веселе й утішне[3]. |
Охочий є лікар до лікування хворого, коли той перед ним упокорюється[3]. |
Чи не велика то сліпота людська, чи не велике глупство за тими речами вганятися, які під видимою солодкістю мають правдиву гіркоту, під видимими веселощами правдивий смуток, під видимим щастям правдиве нещастя[3]? |
Тому, хто не творить милостині, нема милостині[3]. |
Хто на підлеглість чи на нещасливі випадки, чи біди нарікає, не зносить терпляче, покірливо з мовчанням, такий завше у більші утяження, мізерію та нещастя впаде[3]. |
Із книги «Вінець христовий», 1688 р.
[ред.]Злом є хтиве прагнення честі, коли того учить, чого не знає натура[4]. |
Де він тої научився науки, як не в біді та утиску залишаючись[4]? |
Осліплює людину злість[4]. |
Людина, бувши у гріхах занурена, не хоче знати своїх недоліків і недолужностей і діла свої погані за добрі приймає. |
Любимо і Бога, коли любимо і ближніх наших[5]. |
Нехай не відаю, в якій любові та згоді живе брат із братом, приятель із приятелем, сусід із сусідом, але коли будуть сильно братися за ті два слівця «Моє і Твоє», — неподібна річ, аби поміж собою не посварилися і не побилися[5]. |
Примітки
[ред.]Джерела
[ред.]- Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7