Подорож (книга)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Подорож» (пол. Podróż) — автобіографічний роман польсько-ізраїльської письменниці Іди Фінк, що вийшов 2009 року.

Цитати з книги[ред.]

  •  

У монастирі озвався дзвінок, який кликав на вечірню молитву. Цей тонкий сріблистий дзвоник був їм добре відомий: раніше чули його щовечора в їхньому домі над рікою, що стояв неподалік від монастирського завулку. Цього разу простір, який відмежовував їх від колишнього дому, річки та саду, здавався величезним. Знали також, що одразу після дзвінка озвуться органи[1].

  •  

Ніхто з нас тоді не думав про подорож, а проте хвилині, що якраз і є її початком, вторує глухе дудніння коліс потяга й нічну тишу розтинає свист паротяга. Донедавна ніхто з нас не знав, що відлуння залізничної станції з відстані трьох кілометрів чути в містечку так виразно, бо всі потяги зазвичай приїжджали й від’їжджали за дня. Це новий час приніс зі собою нічні від’їзди, не передбачені жодним розкладом руху, а нічна тиша визволила оті свисти і приглушений, немовби підземний, стукіт коліс[2].

  •  

Кожного разу ми стояли на ґанку, чекаючи сигналів. Уперше це сталося ранньою весною. Ми стояли серед голосного булькотіння високої води – бо саме тієї ночі на річці скресла крига – й у мокрих від лежання пальтах. Нам бракувало відваги, щоб увійти додому, сісти за столом, лягти на ліжко, повернутися до нормальних щоденних дій. Тоді нас раптом заскочив свист. Ми вислухали його мовчки, він слабшав, затихав, а разом із ним слабшало й затихало дудніння землі. Коли знову повернулася тиша, було вже відомо, що потяг набрав швидкість і в’їхав у ліс. Тієї ночі забрали старих, хворих і калік[2].

  •  

Наприкінці літа ми стояли там востаннє. У бузковій альтанці на вітрі теліпалися дверцята голубника й біліла оперта об стіну драбина, яку тітка забула затягнути всередину чи покласти на землю. Сидячи у схованці, ми чули голосні raus і los[3], а ще тяжкі кроки, гучні, а серед них дрібне чеберяння – крочки тітки Сабіни та її доньки Берти. Забрали їх рано-вранці. Чому, біжучи за нами, вони раптом повернули до бузкової альтанки з прихованим у її бузковій середині голубником без голубів? Ніхто не відповість на це питання. Не знаю також, чому я не побігла за Натаном на Ostbahn[4], а відгукнулася на заклик: «До хліва, до хліва», – хоча знала, що хлів той, який тільки за назвою був хлівом, не має дверей і відчинений для кожного – тож для схованки цілком не придатний[5].

  •  

Цього разу оточили місто тихцем, застосувавши іншу, ніж звичайно, техніку оточення: йшли полями, луками та городами, хитро, зненацька, відтинаючи в такий спосіб шляхи рятунку до села і до лісів. Батько потому розповідав, що його розбудило гавкання пса, тож устав із ліжка й підійшов до вікна. Пес стояв перед будою, задерши голову, і коротко, застерігаючи, гавкав[5].

  •  

За вікном простягався тихий і спокійний краєвид, такий самий, як завжди: пласкі подвір’я, без таємниць, уже освітлені першим сонцем, нижче сад у ще глибокій тіні, а над садом стрімкий схил замкового пагорка. Пес перестав гавкати, заліз до буди – і тепер ніщо не порушувало тиші, та батько не рушав із місця, стояв як укопаний, а потому розповідав, що тривога піднімалась у ньому раптово, ніби без причини, казав, що боявся відійти від вікна, щоби не пропустити миті, в яку причина його тривоги раптом виявиться, бігав поглядом по краєвиду і шукав. Був час першого пташиного співу, небо рожевіло. Обшукавши подвір’я, перевів погляд поміж садові дерева: стояли у високій траві нерухомі, як мальовані, жодного попередження, жодного знаку, нічого[6]...

  •  

Ми думали, що після заходу сонця Гафія визволить нас із хліва, та вона не зробила цього: акція, розпочата на світанку, все ще тривала. Було вже темно, коли ми вийшли з криївки. Подвір’я, зранку біле від сходу сонця, тепер було білим від місяця. На ґанку чекав батько зі збуреним гнівним обличчям. Пізніше, посеред ночі, розповість, як урятувався. Як його зловили, і як утік. Як дружина друга, впершись плечима в раму дверей, у такий промовистий спосіб, що не вимагав слів, заборонила йому ввійти. Як пара стареньких – пацієнтів – сховала його на горищі. Це все розповість посеред ночі[7].

  •  

Стоїмо на ґанку. На вуличці чути задихані кроки вцілілих, але кроки тих, хто біжить, не затримуються перед нашим домом. Знаємо: не повернуться тітка Сабіна та її донька Берта, не повернеться кузин Натан. Не на них чекаємо, а на останній знак, який нам подадуть – на свист і дудніння, яке за хвилину долине з темряви[7].

  •  

...батьків кабінет також був залитий сонцем, але то було інше сонце, пригасле і сіре. У смузі, що перетинала кімнату вирували дрібнесенькі частинки пилу — рідко коли ретельно прибирали у цьому тепер безпотрібному приміщенні, й тільки запах ефіру та ліків залишався тим самим, що і раніше. Сонце лежало на дорідній бібліотеці — на книжках, із яких ми колись черпали знання[8]...

  •  

Оминаючи середмістя, ми пішли стежкою понад річкою, нашою улюбленою. На березі річки росли верби. Стежка не втратила ні стебельця зі своєї краси, і це нас трохи заболіло... У траві сюрчали коники, з верб звисали довгі м’які баськи[9].

  •  

Будиночок фотографа був наглухо замкнений, повийка обросла стіни дикою гущавиною, подвір’я заросло травою. Виглядало так, ніби тут ніхто не мешкав. Але коли ми постукали, двері відразу відчинили... Фотоапарати стояли в кутку порожньої кімнати, накриті цератовими плахтами, запорошені, — нагадували старих шкап, які ось-ось мають здохнути[9].

  •  

Стою при вікні. Переді мною порожнє гетто, вулички звивисті, кам’янисті, як висохле дно гірських струмків, криві пеньки бруківки, одноповерхові хати, побілені вапном, віконця маленькі, геть над землею. Більшість будиночків опломбовано, двері забито на амінь. За дротом, що оточував гетто, піднімаються пагорки міського смітника, а ще далі стоять річкові заплави, порослі очеретом. Зелень така буйна в горішньому місті, обривається на майданчику перед колишнім домом для старих, а нині осідком юденрату, де ростуть три вутлі деревця[10].

  •  

Того прощального листа батько написав після виходу зі сховку в родинному гробівці українця-бджоляра, куди бджоляр перевів його з пивниці, де зимували бджоли, і, пообіцявши, що з’являтиметься щотижня з потрібним запасом харчів, замкнув на ключ куту залізну браму родинної крипти. Коли за два тижні її відчинив, застав батька ще живого, до краю виснаженого[11].

  •  

Прізвище адресанта не було нам відоме, знайомим натомість був уміст пакунка: темно-синя вузька сукенка, що належала тітці Стефанії. У пакунку, крім сукенки, не було нічого. Тітка Стефанія в такий спосіб подала сигнал: живу, існую. Бо що і якими словами мала писати? Коли надсилала сукенку — через кого, не відомо, — була ще в гетто, проте вже невдовзі — ймовірно, ще до того, як її сигнал дійшов до Ядвіґи, — її розстріляли разом з усіма на вигоні коло станції[12].

Цитати про книгу[ред.]

  •  

Іда Фінк – авторка з особливим баченням історії: не просто описала свої (чи й не-свої?) спогади про моторошні події з часів Другої світової війни, у якій євреї опинилися на межі життя і смерті. І цей її сповідально-меморизований опис не просто витриманий у декоративних рамках спокійного «постмонологу». Адже він реально проживається сучасним читачем, змушуючи його задуматися над фактами історичної несправедливості, коли люди зі страху за власне життя поводяться цілком інстинктивно в ситуаціях, яких могло б не бути, якби за своєю природою людина менше піддавалася упередженим судженням про своїх ближніх[13].

  — Мар’яна Барабаш

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Іда Фінк. Подорож. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. — 248 с. — ISBN 978-617-679-348-9


Bookmark-new.svg