Пасічник Ольга Ігорівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ольга Пасічник
Olga Pasichnyk 2011-12-22 001.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Ольга Ігорівна Плиска-Пасічник (пол. Olga Pasiecznik; нар. 3 березня 1968, Рівне) — українська оперна та концертно-камерна співачка (сопрано).

Цитати[ред.]

  •  

Барокова лінія моєї долі накреслилася аріями Й. С. Баха. І ця стежка виявилася найприроднішою: я почала рух від правильного джерела[1]...

  •  

Варто не боятися йти на діалог із відкритим серцем, з любов’ю, і це дозволяє «розрулити» найскладнішу ситуацію[2].

  •  

Вже 26 років живу у Варшаві. Хоча 75 відсотків моєї кар’єри відбувається поза межами Польщі. Буваю в усіх країнах світу, на жаль, не так часто приїжджаю в Україну. Але за ці 26 років не поміняла українського паспорта. Й досі є громадянкою України. На кожному концерті, у якій країні я б не виступала, пропагую українську пісню. Були моменти, коли хотіла паспорт поміняти, вважала це формальністю у певному сенсі, але коли почався Майдан, а пізніше війна, зрозуміла, що зрадити країну не маю права[1].

  •  

Глибинна сутність сучасності та бароко є подібними між собою: вони несуть у собі не лише поверхневий емоційний ефект, до якого прийшов, зрештою, романтизм, де не треба було вмикати інтелект: там достатньо відчувати музику інтуїтивно. Крім того, партитури романтичних творів щедро оздоблені композиторами детальними вказівками щодо агогіки, динамічних нюансів і т. п. Натомість композитор барокової доби найчастіше залишав виконавцю абсолютно «голий» текст, що значно ускладнює процес осмислення й трактування партитури[2].

  •  

Зізнаюся: сама вчуся весь час. У моєму репертуарі є досить різні за стилем твори, я не спеціалізуюся в якомусь одному стилі, одній епосі. Мені пощастило співати різноманітний репертуар з найкращими диригентами сучасності, тож завжди було в кого вчитися[2].

  •  

Кожна нормальна людина, у якої є серце, не може спокійно жити й почуватися, коли в країні йде війна, хоча і не на всій території. Але коли у вас болить рука, а вона ж є частиною цілого вашого тіла, то воно все у вас болітиме. Від того часу, коли розпочалася війна, ніхто з нас не виходить на сцену у врівноваженому стані — ні я, ні моя сестра Наталя Пасічник[2].

  •  

Коли Моцарт писав для своїх улюблених співаків, ніби кроїв на них одяг, наче знав їхні точні виміри, знав, що пасуватиме їхньому голосу і душі. Коли Юрко довірив мені у 94-му свою «Скаргу терну», сприйняла це так, ніби довірив мені власну дитину. Я мала її виплекати і показати світові. Завдяки Ланюкові я пізнала сере­до­вище львівських музикантів, з якими пізніше співпрацювала, – Йожеф Ермінь, Володимир Сивохіп, Оксана Рапіта, Лідія Футорська та багато інших[1].

  •  

Мені довелося брати участь приблизно у 50 оперних постановках, причому половина з них — барокові. Мабуть, з тих барокових, що я співала протягом 25 років, починаючи з опер Монтеверді, я виконала всі знакові партії у найвідоміших операх Генделя. І , напевне, найулюбленіші з-поміж них — розкішна партія Джіневри з опери «Аріодант», Клеопатра в «Юлії Цезарі», і звичайно — Альчіна з однойменної опери Генделя[2].

  •  

Мій перший сольний концерт відбувся у Рівному у 1987 році, коли ще була студенткою музично-педагогічного факультету. Коли переглядаю програму, яку тоді виконала, розумію: це було повне божевілля і нахабство вищої міри. Я півтори години співала найскладніші твори, які тільки існують. Я тоді була дуже відважна[1].

  •  

На самому початку оперної кар’єри довелося зіткнутися з маніпулятивним, навіть агресивним способом режисерського втручання у мою роль. Пропонувалося виконувати на сцені такі речі, які суперечили самій музиці. І я збунтувалася, сказала, що не буду того робити, підсвідомо розуміючи, що мене можуть просто викинути зі спектаклю. Та хай як парадоксально, мене залишили у проекті й після того навіть стали ставитися із більшою повагою. А все тому, що відверто висловила свою аргументовану позицію[2].

  •  

По суті музика бароко залишається камінням спотикання для української співацької молоді. Отже, настав час саме професіоналам активніше втрутитися у цей процес. Чудово, що організувалася група молодих ініціативних людей, які створили проект Open Opera Ukraine[2].

  •  

Саме партією Альчіни я відзначила свій ювілей — 25-річчя творчої діяльності. По суті вона стала логічним підсумком того, чого мені вдалося досягти на оперній сцені за ці роки. Партія — надскладна, та притому найкрасивіша за музикою. Сама постать героїні надзвичайно суперечлива, з другого боку — це сильна чаклунка, з іншого — слабка, закохана жінка. В кінці опери вона програє через те, що, як звичайна людина, без тями закохалася. З технічного боку в цій партії поєднується легкий колоратурний спів, дуже просвітлений та сонячний, з драматичними і навіть трагічними епізодами. Цій партії має відповідати голос, здатний відобразити усю колосальну, різноманітну палітру переживань героїні[2]...

  •  

Уявлення щодо шкідливого впливу сучасної музики на співацький голос є абсолютно хибним. Адже сучасна музика, як це не парадоксально звучить, у своїй суті подібна до барокової. Щоправда, на відміну від барокової вона потребує коментарів, бо якщо музиканти бароко шукали афекту, яскравого емоційного висловлювання, то сучасна музика апелює передусім до інтелекту[2].

  •  

Це найвидатніші диригенти сучасності, з якими мені випало творити музику, особливо старовинну: це британський клавесиніст, оперний диригент, фахівець з барокової музики Крістофер Хогвуд, Жан Клод Мальгуар — французький диригент, піонер барокового виконавства, Марк Мінковскі — диригент — візіонер, особливо у оперному репертуарі, Тревор Девід Піннок — британський клавесиніст, диригент, представник аутентичного виконавства, Оттавіо Дантоне — клавесиніст, засновник і керівник італійського ансамблю Accademia Bizantina, який спеціалізується на музиці XVII—XVIII ст. в аутентичному виконанні, Рене Якобс — бельгійський контратенор і диригент, володар премії «Греммі» та багато інших[2].

  •  

Ще у минулому році проект Open Opera Ukraine здійснила успішну постановку оперу Г. Перселла «Дідона та Еней». Співацька молодь дістала можливість зануритися у атмосферу європейського навчання барокового вокалу, активно долучитися до процесу опановування непростої вокальної техніки, донести неповторний дух тієї дивовижної доби до сучасної публіки. Отже, з’явився певний досвід в освоєнні барокових шедеврів і в цьому році вони вирішили поставити англомовну оперу Г. Ф. Генделя «Ацис і Галатея»[2].

  •  

Ще я дуже люблю партію Донни Анни із «Дона Джованні» Моцарта. Її співала на різних сценах упродовж 20 років: у Франції, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі, Японії, Польщі. За цей час, від першого мого виступу на сцені Льєжської опери образ моєї Донни Анни, як, зрештою, і я сама, зазнав певних трансформацій[2].

  •  

Якби я мала років 20+ , то подумала, щоби поміняти своє місце перебування. Може мої руки були б придатні в іншому місці. Та, зважаючи на те, що я на цей час маю серйозні набутки у царині музичного мистецтва, подумала, що моя «зброя» — голос і це є те, що я вмію найкраще робити. Я можу допомогти нашим молодим талановитим співакам, передати їм свої знання, можу вселити у них віру в те, що те, чим вони займаються має сенс і перспективу[2].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg