Павел Решка

Павел Решка

Павел Решка (пол. Paweł Reszka) — польський репортажист і журналіст-розслідувач. Автор книжок «Місце після імперії», «Моя війна», «Далеко від Вавеля» та «Далеко від любові».

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

В

Війна — дуже брудна річ, тому я стараюся залишатись емоційно незаангажованим і тримати дистанцію, якщо це можливо.

Д

Для хорошого репортажу треба дізнатися, про що думає герой. Часом для цього необхідно змінити умови спілкування. Допомогти може цигарка, чай чи алкоголь: треба, щоб людина перестала бачити в тобі журналіста.

І

Інші журналісти ходили на Антимайдан у шоломах, я — у звичайному одязі. Не знаю, хто з нас зробив кращий репортаж, але я дуже багато дізнався просто тому, що антимайданівці вважали мене одним із них. Лише коли я звідти йшов, мене запитали «хто в тебе старший?» і довелося зізнатися, хто я такий.

К

Коли я їду електричкою Донецьк — Слов’янськ, то нікого не попереджаю, що я польський журналіст. Просто сідаю й дивлюся, що відбувається навколо мене, слухаю, що люди говорять. Для репортажу потрібна правда, а вона може змінюватись, коли людина дізнається, що ти журналіст. Вона може не сказати тобі того, що скаже своїм друзям і сусідам. Не треба лякати людей журналістським посвідченням.

М

Мене дратує, коли журналісти сперечаються з героями. Нам платять за те, щоб ми їх розуміли, дізналися про те, що вони думають, а не в чомусь їх переконували. Не потрібно сперечатися, просто ставте запитання. Журналіст повинен бути непомітним спостерігачем і не може втручатись у свою історію.

Мене дратує, що журналісти почали працювати натовпами. Треба завжди шукати свій ракурс. У цьому є певний ризик: якщо шукаєш матеріал разом з усіма, отримуєш середню картинку, а якщо відійдеш убік, можеш зробити набагато краще, а можеш не знайти нічого.

П

Політичні репортери часто роблять помилку, довго добиваючись інтерв’ю відомих політиків і чекаючи на нього. Коли ж потрапляємо до політика, розуміємо, що не витягнемо з розмови абсолютно нічого. Для нього це одне з багатьох інтерв’ю й він повторює те, що говорив уже тисячу разів. Так можна втратити дні, тижні, місяці, пропускаючи купу важливих речей навколо. Краще пошукати деталей і метафор, спробувати рити глибше, експериментувати з формою.

Р

Репортер повинен бути відкритим до всіх дрібниць, до кожного слова. Тому до репортажу треба готуватися: тоді ти спокійний, не переймаєшся, що в тебе нічого не вийде, й можеш приділити увагу деталям. Тоді ти не заручник ситуації, ти маєш змогу шукати. Звісно, журналісти друкованих видань мають тут перевагу порівняно з телевізійниками та радійниками — відсутність жорсткого дедлайну, а отже, набагато більше свободи.

Репортери повинні вбиратись як звичайні люди — щоб не вирізнятись і щоб було зручно. Я намагаюся брати два комплекти одягу: повсякденний і для небезпечної ситуації. Якщо є небезпека, краще, щоб усі знали, що ти журналіст. Коли ти в жилетці та шоломі з написом «преса», тебе всі пропускають.

Робота в нас така, що ми мусимо ризикувати власним життям, переступати межі. Але якщо тебе вб’ють, репортажу в тебе не вийде. А твоє завдання — зробити репортаж і вислати його в редакцію. Життя в нас одне, тому ризики треба зважувати. До того ж, на війні в чужій країні ризикуєш не лише своїм життям, а й життям перекладача, водія… Я намагаюсь якомога менше наражати на небезпеку життя людей, які зі мною працюють.

С

Скільки часу потрібно приділити певному репортажу, залежить від теми. Якщо події розвиваються бурхливо, треба писати щодня — нехай це буде міні-репортаж. Якщо це масштабна робота, покликана розкрити тему з усіх боків, може знадобитися декілька тижнів: ретельно вивчати ситуацію, спілкуватись із багатьма людьми. Добрий матеріал для репортажу можна збирати від десяти хвилин до десяти років.

Спілкуватися з героєм треба на рівних. Коли ми розмовляли з одним із лідерів самопроголошеної Донецької народної республіки Денисом Пушиліним, я запропонував йому сісти, й розмова відразу пішла зовсім по-іншому. Я стараюся не діставати диктофон і не нотувати — можна записати дві-три фрази, можна просто запам’ятати. Журналістський досвід учить усе запам’ятовувати.

Т

Там, де стріляють, треба бути в бронежилеті й шоломі. На Західному березі річки Йордан, який тоді контролювався ізраїльською армією, від журналістів вимагали дотримання суворих правил: завжди в бронежилеті та жилетці «преса», розпізнавальні знаки на машині. Якщо орендувати машину, то тільки білу й із спеціальною стрічкою.

Ти ніколи не знаєш, чи підставляєш когось, чи ні. Одного разу я опублікував матеріал про село на межі Албанії та Косова, згадавши, що там ховаються партизани. За день-два сербські війська відкрили по селу артилерійський вогонь, були жертви. Коли я писав, мені здавалося, що це нереально, що з посольства Сербії в Польщі військам дадуть наводку. Але наступного разу, роблячи такий репортаж, я не вкажу назви села.

У

У політиці багато вирішують прості речі, людські пристрасті. Ми помиляємося, коли вважаємо, що політик чимось відрізняється від нас. Він думає як звичайна людина. І якщо президент витрачає 99% свого часу на боротьбу з власним оточенням, його політичні візії відходять на другий план.

У репортажах, особливо політичних, ми шукаємо не лише портрет, а й справжню людину. А в житті людей немає білого й чорного — цікаві всі відтінки сірого, бо вони відображають реальне життя.

Ч

Час від часу присутність журналістів упливає на ситуацію. Я проти втручання в події, але бувають моменти, коли цього не уникнути. Наприклад, у Бельбеку під Севастополем українські солдати просили нас, щоб ми залишилися на ніч. Вони думали, що росіяни не будуть наступати, якщо знатимуть, що на військовій базі перебувають іноземні журналісти. Я залишився, але, чесно кажучи, не тому, що вони просили, а тому, що хотів зробити репортаж про цю базу.

Щ

Щоби зрозуміти героя, треба хотіти його зрозуміти. Навіть цікавіше, якщо ви з ним маєте різні погляди. Я був у Донецьку, коли сепаратисти побили учасників мирної демонстрації з українською символікою. Я спілкувався з людьми, які кидалися на демонстрантів і на мене з дрючками. Я навіть їх намагався зрозуміти, й вони мали свої аргументи.

Що ж до життя героїв, то я завжди згадую Анну Політковську та її книгу «Друга чеченська». У своїх репортажах вона описує людей, яких убили за те, що вони стали героями цих репортажів. Я не заздрю Політковській — потрібно вирішити, як твоя совість житиме з цим. Думаю, ризикувати чужим життям не варто. Я б так не робив. Зрозуміло, без цих героїв репортаж утратив би свою автентичність і реальність, і репортера могли б запідозрити у брехні, але…

Я

Якби Шекспір написав про те, що король Лір був дуже справедливим правителем, нікому б ця п’єса не була цікава.

Якось польський президент посварився з міністром закордонних справ. Вони розмовляли в кімнаті, яку неможливо прослухати, але велася стенограма. Ми знайшли людину, яка переказала ту стенограму. Говорили на прогулянці, наш інформатор не дозволив нам записувати, адже це державна таємниця. Та відразу по завершенні розмови ми з напарником сіли на лавку й занотували все до блокнотів.

Якщо журналіста щось перестає дивувати, це означає, що він заблизько підійшов до своєї теми — звик. А отже, репортаж не буде добрим: журналіст повинен завжди дивуватися, йому має бути цікаво. Дистанція дуже важлива для репортажу: новинарі часто занадто наближаються до політики й перестають розуміти суть подій.

Я намагаюсь писати на місці, щоб не гаяти часу. Що швидше вийде матеріал, то краще. Найкращий варіант — закритись у готелі й писати. Іноді доводиться працювати в машині. А якщо немає комп’ютера, пишу олівцем на папері. В цьому плані я — людина з минулого.

Я не зупиняв українських військових у Бельбеку під Севастополем, коли вони розповідали мені, скільки мають патронів, і запитували, як отримати політичний притулок у Польщі. Це також цікавий штрих до портрету людей, покинутих своєю державою. Якби я стояв із диктофоном і брав інтерв’ю, навряд чи вони сказали б мені те саме.

Я показую свої емоції у фейлетонах. У репортажах — уникаю. За винятком рідкісних випадків, коли розумію, що для читача вони важливі. Раніше б я сказав, що емоціям узагалі не місце в репортажі.