Мова і влада (Забужко)

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з О. Забужко "Мова і Влада")
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Мова і влада» стаття, яку написала Оксана Забужко. Була опублікована в журналі "Дніпро", №11, 1990 р.

Цитати[ред.]

  • ... люди рідко коли відчувають справдешній історичний масштаб тих подій, котрі розгортаються їм перед очима...[1].
  • ... відомо ж бо, що поріз на власному пальці завжди дошкуляє дужче, ніж звістка про людську гекатомбу десь на іншому континенті[1]....
  • ... в нинішній лінґвістичній ситуації в Україні хіба лише літератори — люди, котрі безпосередньо працюють з мовою і в мові, занурені в саму її змислову речовинність, — ще зберегли в поглядах на неї природний здоровий глузд практиків[1].
  • ... в усьому, що стосується мови, не фахівцеві, не теоретику, а саме літераторові-практику належить нині в Україні першенське право голосу[1].
  • ... мова, десятиліттями принижена до механічного "засобу спілкування", нагло пробудилася, скинулася цілим, хоч і тяжко враженим недугами, тілом — і явила приголомшеному поспільству свою таємничу, сливе містичну — бо незбагненну — матеріальну силу (через "засіб спілкування" люди не виходять на площі й не беруться за барки)[1].
  • ... боротьба за мовну емансипацію є не чим іншим, як боротьбою з тоталітаризмом на щонайінтимнішому з його плацдармів — на терені людського духа[1].
  • ... тоталітарні режими 20-го століття, метою яких якраз і була ідеально "прозора" для влади "нова людина"...[1].
  • Не належу до тих, хто схильний переоцінювати розумові здібності радянського диктатора ("праці" його дивують хіба лиш убогістю змісту та монотонністю стилю), але принаймні цілеспрямованости йому не бракувало, і його несподіване брутальне втручання в лінґвістику — чому не в аґробіологію? не в ядерну фізику? — то, на мій погляд, не просто примха диктатора, а спроба підготувати ґрунт для духовної кастрації майбутніх поколінь і забезпечити режимові, що перемогою у війні остаточно ствердив свою несхитність, своєрідну часову ґарантію — на безвік[1].
  • Надзвичайно зручно: говориш по-українському? — націоналіст!, поклав квіти до пам'ятника Шевченкові? — націоналіст!, вважаєш, що ні 1654-й, ні 1922-й рік не принесли Україні щастя? — націоналіст, та ще й "кадровий" (що воно таке — Господь відає!)[1].
  • ... всюди, на всіх етапах розвитку мова як засіб спілкування людей у суспільстві була спільною і єдиною для суспільства...[1].
  • ... щоб імперія була "тривкою", та що там "тривкою" — вічною! ("сплотила навеки великая Русь"!), її населення мусить являти не якийсь там строкатий "конґломерат", а добре вварену однорідну масу — до кипіння не доводити, помішувати щокілька хвилин, пробачте, щокілька років...[1].
  • Мова виконує, серед інших, дуже важливу філософськи-світоглядову функцію: вона прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного, предметне обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу[1].
  • Смисл колективізації крився, між іншим, і в тому, щоб назавжди витравити оцю сутнісну для селянської культури природність, прирідненість—до свого поля, до з дитинства знаної оку кринички на дні ярка, до населеного духами з бабиних казок байраку за селом, — щоб позбавити селянина не фізичного, але метафізичного земного тяжіння: якби воно якимось дивом зберегло свою силу, новий суперетнос не мав би шансів на існування. Тому винищення селянської культури стало без перебільшення вирішальним кроком на шляху ґлобальної дезетнізації, денаціоналізації[1].
  • Мене завжди зворушували в компартійних документах простодушні, схожі на застільні тости, побажання, аби кожен громадянин Союзу будь-де, в будь-якому його куточку, незалежно від національности й місця проживання, почувався як удома. І невтямки було авторам "тосту", що будь-де почувають себе "як удома" тільки бездомні — злодії, проститутки, взагалі вивласнені, злюмпенізовані елементи[1].
  • Складніше з Кримом — цим типовим "домом без господаря", з обез'язиченою топонімікою й ґвалтом позбавленою традиційних, віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловно марніє, блякне, мов безмужня жона[1].
  • ... бо ж homo sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне помешкання), так і в переносному, культурософському значенні, — ідеальний чужинець, котрий ні за що не відповідає (і тому зовсім слушно завжди тужитиме за "сильною рукою": тільки вона надає йому форми — і вектора руху)[1].
  • "Міжнаціональна" російщина... .... вона заслоняє від людини довкілля непрозірчастим матовим екраном, зависає між ними, як димова запона, що за нею і Дніпро манячить не таким уже й мілким, і Чорнобиль не таким уже й страшним, а військова аґресія в Афганістані, мужньо й маловрозумливо пойменована, було, "исполнением интернационального долга", породжує новий тип осиротілих матерів, котрі в жалобному строї вихоплюються на трибуни з патріотичним покликом войовничих племен: мало не "за Родину, за Сталина!"[1].
  • ... дві власне лінґвістичні характеристики радянської "новомови" — 1) сувора відповідність граматичним нормам, безособова "правильність" (так балакають недосить вільно опанованою іноземною) і 2) мізерність словникового запасу[1].
  • ... на відміну від питомої мови російського народу, енкратична російська "новомова" призначається до комунікації (так і в академічному мовознавстві речено: головна функція "русского языка как средства межнационального общения" — комунікативна), тобто не до продукування думки, а до трансляції вже готових думок...[1].
  • Повновартісне, незалежне мислення потребує абсолютно безкраїх обширів "істинної", прозорої щодо світу мови — а в ідеалі, припускаю, ще й співвідношення мови мислення ("батьківської") з мовою почування ("материнською")[1].
  • Внаслідок великодержавної мовної політики в СРСР сформувався досить потужний соціальний шар людей "безмовних", тобто — не побоюсь різкого слова — ментальне кастрованих[1].
  • ... тільки тіло та сигнали внутрішніх органів — зокрема й шлунка — забезпечують людині правдивий зв'язок із зовнішнім світом[1].
  • А що влада наразі не навчилася... ...впливати на тіло галюциноґенами, штучно надаючи йому відчуття ситости після гнилої сосиски, то "ковбаса", дійсно, якось іще допомагає зберегти реалізм світопогляду та соціально-критичну установку... Себто світ уже сприймається цими людьми суто біологічно — на смак, на нюх, на дотик, — але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?[1].
  • ... сам "батько народів", розтлумачивши своїм дітям, що "зовсім неправильно було б думати, що в результаті схрещування, скажем, двох мов утворюється нова, третя мова... Насправді при схрещуванні одна з мов звичайно виходить переможцем,.. а друга мова втрачає поступово свою якість і поступово відмирає"[1].
  • ... вторинність українського варіанту... ...зробилась настільки підкресленою, що крізь неї виразно проступив російський ориґінал і стало можливим просто з розгорнутої книжки зчитати зворотній переклад[1].
  • Себто основна функція нашої "дубль-новомови" полягала в демонстрації факультативностиукраїнської мови як такої. Візьміть до рук будь-яку з київських україномовних газет компартійного походження — ну хоч би "Київський вісник", в дівоцтві "Прапор комунізму", киньте оком на заголовки: все це — прямі кальки з російської, те саме "перекладацьке" письмо: "Спробуй себе" (значить — "испытай себя"), "У відповіді за все" (значить — "за все в ответе"), "Результат не примусить чекати" (тобто "не заставит себя ждать"), "Занепокоєння прекрасним" (а оце вже й не знаю, що б воно було...); а ще — "світ зійшовся для нас клинцем", "в цеху практично бездіє комісія", "заготовки явно бажали кращого", "цех знову поставив брак", "жеребкування виявилося схильним тільки до "Зеніту", "наш обов'язок — всемірно подбати, щоб ви не відчували незручностей скрізь", "зволікається капітальний ремонт", "реконструкція додатньо впливає на якість", "за цеглою зупинки не буває"... — можна розважати гостей настільною грою, запропонувавши їм угадувати первісне значення наведених прикладів[1].
  • Такої української мови навчають у школах, такою українською до громадян звертаються газети, радіо, телебачення,такою, нарешті, забалакав наш, по-первах ледь не всуціль pосійськомовний, парламент, (ах, яка б це вдячна могла бути тема для соціолінґвістики — мова українського парламенту!) — іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку![1].
  • Вся не-"дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре вино, "Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни" включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі — інтеліґентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини[1].
  • "Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального вивчення[1].
  • Коли в народу відібрано історичну пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою сама плоть цього народу, ....тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg