Надійка Гербіш

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Надійка Гербіш
248px
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Надійка Ге́рбіш (у дівоцтві Шевченко) (нар. 12 грудня 1987, Збараж, Тернопільська область) — українська письменниця, журналістка, перекладачка.

Цитати[ред.]

  •  

Важливо прийняти те, що було з нами, коли нас ще не було — з нами як родом, як частиною спільноти. Прийняти з вдячністю: бо ми таки народилися, отримали дар життя! Десь завдяки, десь — усупереч. Але ми — є. І оце прийняття себе, своєї історії, слабкостей і сильних сторін, які нам передали — великий скарб[1].

  •  

Граблі — вічні. Але їх можна перевернути іншим боком, щоб не наступати, а просто використовувати за призначенням. Ми боїмося минулого, бо ми ним травмовані. Нам здається, що прогрес працює, головне встигати за ним. Але прогрес чи поступ стає маніпулятивним інструментом щодо мас, які не розуміють механізмів його дії[1].

  •  

Є теми, на які говорити складно. Для деяких узагалі, здається, неможливо дібрати влучних слів. Але чи можемо в такому випадку їх просто обходити увагою? ...тут згадуються слова Честертона, про те, що казки не розповідають дітям, що існують дракони. Діти і так знають, що дракони існують. Казки розповідають дітям, що драконів можна вбити. Ми пишемо на складні теми не для того, щоби розповісти про них дітям. А для того, щоби, коли буде потрібно, діти мали інструменти їх подолати[1].

  •  

Історія — це про людей, події, про війни, зброю, космічні дослідження і білих ведмедів, яких ми вбиваємо, але про людей — особливо. Люди — не роботи (принаймні, поки), і мають свої почуття, свої тригери, свої підстави чинити так чи інакше. Кожен диктатор колись був маленьким хлопчиком, який плакав, коли йому боліло. Кожен святий колись грішив. Це важливо. Це все докладається до цілісного полотна історії[1].

  •  

Мені важливо бути закоханою у те, що роблю, що досліджую. Закоханість — це не про ідеалізацію, і це важливо. Я не романтизую війну в жодній зі своїх книжок. Не романтизую ні страждання, ні біль, ні чекання, ні боротьбу. Але я закохана в силу, в спраглість жити, в потребу захищати, турбуватися, вірити — настільки, що не можу не колупати, не цікавитися, не писати. Закоханість тут — як потреба бути з предметом своєї любові. Не випускати з рук, перейматися. Любов — продуктивна. Якщо любиш, то приймаєш недоліки цілком спокійно — і продукуєш щось добре, наскільки умієш[1].

  •  

Не можемо покладатися тільки на нові додатки в айфоні. Нам потрібна історія. Потрібне спілкування з поколіннями, старшими за нас. Нам потрібні книжки, родинні історії. Ми самі — і наші дитинства, і наші дідусі — дуже нам потрібні; нам — то і собі, і навзаєм[1].

  •  

Пишучи, я максимально міксую тло з сюжетом. Бо саме так воно і відбувається в житті. Десь роблю більше акцентів на підводних течіях, десь зосереджуюся на неспокійній поверхні води, але завжди стараюся крутити в руках глобус історії, показувати його з різних боків[1].

  •  

Різдво — то про радість. Не можу його не любити, не можу пояснити тієї любові, бо для цього б її треба було якось препарувати в собі, але як? Вона є, вона була завжди і, вірю, назавжди зі мною й залишиться[1].

  •  

У моїй родині багато несамовито красивих історій кохання і протистояння режимам. Це — моя сила. У когось є неймовірні історії порятунку, виживання, перемог. І це теж — сила. Якщо кожен з нас приносить цю свою давню, історичну силу в спільноту — з того користають усі[1].

  •  

У нашій країні — війна вже який рік. Ми не маємо права боятися говорити про смерть. Бо страх говорити про неї робить нас рабами, що так легко піддаються маніпуляціям. Говорячи про смерть, ми теж говоримо про життя. У його тяглості, силі, безкінечній цінності[1].

  •  

Я просто пишу книжки. Стараюся зробити їх цікавими. Так, щоб було цікаво не лише дітям, але й батькам. Залишаю для дорослих натяки між рядків, хоч би через сторінку. Щоби вони відчували, що мають співрозмовника. То все, зрештою, що можу зробити. Це моя єдина порада-в-дії[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg