Перейти до вмісту

Міхновський Микола Іванович

Матеріал з Вікіцитат
Микола Міхновський
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Микола Іванович Міхновський (1873–1924) — український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Цитати[ред.]

  • Народ має право жити, коли він має силу жити
  • Ми не попустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи!
  • Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя.
  • Кожен, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!
  • Нелюдське ставлення росіян до нас освячує нашу до них ненависть.
  • Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець… доти усі покоління українців йтимуть на війну.
  • Націоналізм… — рух світла і волі.
  • Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров!
  • Головна причина нещасть нашої нації — брак націоналізму серед ширшого загалу її.
  • Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу?..
  • Без сили нема права, щоб здобути право, треба мати силу.
  • Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас.
  • Ми сильні нашою любов'ю до України!
  • Україна для українців!
  • Слава і побіда — це доля борців за народну справу.
  • Націоналізм — ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених…
  • Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі.
  • Усюди й завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
  •  

На захист утиснених встав націоналізм — страшний ворог пануючих — і розвинув свій червоний прапор.[1]«Націоналізм — всвесвітня сила»

З брошури «Самостійна Україна»[ред.]

  •  

Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: «Робім так, щоб ніхто ніде не бачив вашої роботи!». Ці покоління «білих горлиць» своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття[2].

  •  

Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці покоління самі найліпше назвали себе українофілами, цебто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати[2].

  •  

Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького, та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків – крім однієї страшної й фатальної зв’язі – своєю кров’ю заплатити за помилки попередників[2].

  •  

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на свому прапорі ці слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Вона віддає себе на служення цьому великому ідеалові. І доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтеліґенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну[2].

  •  

Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом[2]!

З брошури «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії»[ред.]

  •  

Останніми часами життя поневолених народів конституційного Заходу стало щораз більше звертати на себе увагу українського інтелігента: він побачив, що і певний конституційний устрій в культурних державах гарантує інтереси тільки пануючої нації, а зовсім не гарантує інтересів поневоленої, навіть навпаки: свобода слова, друку, совісті, свобода зборів, кас, асоціацій, свобода научування – все це – пусті звуки для поневоленої нації в конституційній державі. І почали українці турбуватися про будучність своєї нації; почалися запити про гарантії конституційної свободи для українського народу[2].

  •  

Але тепер московські революційні і ліберальні верстви, а надто московська демократія, ставши великою силою, не бачачи самостійних українських організацій і не припускаючи їх можливості і через це не сподіваючися якого-небудь українського протесту, скинула машкару, що її носила до сього часу, і ясно і виразно відповіла «єдина, неділима Росія і єдина державна мова – московська в школі, суді і адміністрації»[2].

  •  

Завдання московської демократії стали ясні: вона хоче загарбати в свої руки державну власть на всій території сучасної Росії і стати таким чином спадкоємцем власті шляхетної і буржуазної, але зовсім не хоче ділитися цією властю з демократіями недержавних націй Росії; вона негує права кождої нації російського поневолення на державну незалежність, драпіруючися для цього в лицемірну тогу «любові, єднання і братерства народів», називаючи націоналістів поневолених народів Росії ворогами «прогресу» і «загальнолюдського щастя», бо, бачте, вони хочуть роз’єднання[2].

  •  

Велике лицемірство під формою єднати (на словах) народності для братерства і любові, а в дійсності – єднати їх силою рушниці і меча, примусом і насиллям для власного вжитку[2].

  •  

Коли московська демократія завоює собі державну власть в Росії, то вона пануватиме по всій території сучасної Росії. Тоді вона скине цілковито машкару «братерства і любові до усіх народів», машкару, якою вона приєднувала собі до сього часу симпатії поневолених націй Росії і притягала їх сили для осягнення свого ідеалу: монополізації політичної власті, ясно і одверто кине в очі поневолених націй свій шовіністичний пароль і програму, як це зробила вже демократія англійська, французька, німецька в Німеччині і Австрії, угорська і інші[2].

Зі статті «До українського народу» (вересень 1905 року)[ред.]

  •  

Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якоїсь класи чи верстви суспільства, бо не віримо, щоб та чи інша частина суспільства мала більші права, ніж друга. Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського, себто за інтереси робочих мас українських, бо український нарід по всій європейській Україні складається із злиденних, бідних, немаючих людей. За тих, у кого є, хто вдоволений і ситий, ми не боремось, бо ми боремось проти них[2].

  •  

Виступаючи в інтересі широких мас українських, ми пильнуємо, щоб сам нарід своїми власними силами виборов собі самостійну Україну, бо ми знаємо, що тільки при тій умові ніхто не зможе знов запанувати над Україною, знов видерти всі землі і всі добра з рук українського демосу[2].

  •  

І так ми будемо приспані, прибиті, порізнені сили українського народу, стуляємо їх докупи, переводимо в чин і життя і велику спільну силу українців направляємо на здобуття самостійної України.

  •  

Самостійна Україна має бути тим синтезом, тим великим, повним глибокого і широкого змісту словом, в якому осередчуються всі думки й бажання рабів, щоб бути свобідними, невольників, щоб бути вільними, злидарів, щоб бути маючими, упосліджених, щоб бути рівними, зневажених, щоб бути гідними, усіх українців, щоб бути людьми – громадянами цілого світу[2].

  •  

Перед ясним ідеалом самостійної України най згинуть усі свари, уся ворожнеча, усе безладдя українців; хай усі стежки, усі шляхи ведуть до неї; хай усім борцям за щастя, за визволення свого народу світить сонце самостійної України[2].

Зі статті у часописі «Сніп» (вересень 1912 року)[ред.]

  •  

Коли б ми спромоглися, коли б напружили сили й післали з України стільки послів до Думи Державної, скільки надає нам закон, ми б досягли ухвали законів, що забезпечили б наше життя національне. Се цілком від нас залежить. Тільки від нас. Від нашої бадьорості, витривалості, свідомості. Насамперед нам треба свідомості[2]!

  •  

Всі українці – усі повинні стати в свої ряди під українську корогву. Всі ставаймо: не сміє ні один з нас бути в чужих рядах. Які б не були гарні та принадні написи та наліпки на чужих рядах – не спокушаймось. Мовчки з повним розумінням та свідомістю ставаймо в свої ряди. Хто лишиться в чужих рядах, той вчинить зраду проти свого народу. І не тільки той, хто йде в чужі ряди, але й той, хто стоїть осторонь від усього, хто хоче байдуже приглядатись до боротьби – навіть і той чинить зраду. Всі українці, всі повинні стати в ряди. Адже справа йде про інтерес нашої нації[2].

  •  

З усіх народів слов’янщини ми, мабуть, найменше витривалі. Ми досить легко запалюємось, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними і найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій. Ми не вміємо день у день, довго, непохитно, незмінно працювати, щоб осягнути призначену мету. Ми нарід м’якої вдачі, слабої волі. Се наші національні хиби. Се повинні ми зрозуміти і виховувати, культивувати в собі витривалість для щоденної боротьби[2].

  •  

Ми можемо в запалі, в захопленні зробити велетенський вчинок, але цілком не здатні шляхом дрібної, плановної, невпинної праці бути творцями великих подій. А тим часом тільки сі остатні події суть довговічні, довготривалі, не скороминущі, для цілих поколінь важні, для виконання нашої будуччини корисні. Дрібної, часом незамітної, комашиної праці нам бракує. До сієї праці нахилімо себе! Тільки в такій праці є забезпека успіху, перемоги, побіди[2].

  •  

І третє нам потрібне – се бадьорість.
Ми – ходячий смуток, зневіра, сум. Нема бадьорості в наших душах, нема віри в свої сили. А хіба можлива творча робота без бадьорості. Ціле широке громадянство наше страждає на сю страшну недугу[2].

  •  

Хто йде на боротьбу з сумом у душі, без бадьорості в серці, хіба може той довго втримати сю боротьбу, хіба зможе він перемогти? Не ворог його подужає, а сум заїсть. Елемент самозгуби носить він у собі. Отже, виробляймо бадьорий світогляд, особистий і громадський. Бадьору людину ніякі перешкоди не спинять, бадьорість дасть завжди перемогу. Отже, йдім до виборчої боротьби свідомо, витривало, бадьоро[2]!

Примітки[ред.]

  1. Міхновський М. І. Суспільно-політичні твори. — Київ: Смолоскип, 2015. — С. 261 ISBN 978-617-7173-09-9
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Перший ідеолог самостійної України: 7 правил життя Миколи Міхновського

Джерела[ред.]