Міхаель Стріхарж

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Міхаель Стріхарж
Michael stricharz.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Міхаель Стріхарж (нім. Michael Stricharz; нар. 1946) — всесвітньо відомий скрипаль, діяч культури, музичний педагог. Учень скрипаля-віртуоза Генрика Шерінґа. Професор скрипки Гамбурзької консерваторії. Учасник оркестру Ваґнерівського оперного фестивалю в Байройті, Стокгольмської філармонії, Рейнського камерного оркестру Кельна, Люксембурзького камерного оркестру Solistes Européens, Державного філармонічного оркестру та оркестру Державної Гамбурзької опери, почесний член Львівської Національної філармонії і Львівської Національної опери ім. С. Крушельницької, почесний професор Львівської Національної музичної академії ім. М. Лисенка, відомий у світі меценат.

Цитати[ред.]

  •  

Мої батьки служили під час війни в армії. Батько офіцером, а мама в якомусь невеликому званні служила при штабі. Вони одружилися ще до 1941-го. А в 1946-му, коли Австрія була тимчасово окупована Радянською армією, вони продовжували там військову службу. Родина в Відні прожила 3 роки, і я там народився. До речі, госпіталь, де я з’явився на світ, знаходився на площі Карлcплятц. Це дуже древня споруда. І лише згодом ми дізналися, що під цим будинком покоїться прах відомого композитора Антоніо Вівальді.[1]

  •  

Я оптиміст! Тому знаю: гірше таки буде![1]

  •  

Дружина мого сина Філіпа Катаріна походить зі старовинної гамбурзької родини Бартольді, який був хресним батьком славетного композитора Фелікса Мендельсона. Оскільки похресників колись нарікали прізвищем хресного батька, то нащадки писалися Мендельсон-Бартольді. Щодо Трампа. Джаред Кушнер (зять президента США Дональда Трампа, чоловік його доньки Іванки) є племінником моєї дружини. Джаред має українське коріння. Його родина по маминій лінії — з Тернопільщини. А батьки моєї дружини походять зі Львова. Багато моїх приятелів на Заході — колишні львів’яни.[2]

  •  

Європейці сприймають класичну музику дещо по-іншому, ніж це на ваших теренах. Тут класична музика, можна сказати, є частиною музики народної. Наприклад, популярні танці, присутні в класичній бароковій музиці, зокрема менуети, гавоти, пасакалії, джиги — усе це колись було мистецтвом простого люду. Для Західної Європи класична музика має значення навіть більше, ніж для Східної.[3]

  •  

На Заході словосполучення «класична музика» практично не вживається. Там говорять про музику, музичне мистецтво загалом. З погляду культури різних типів, то щось культивується більше на Заході, а щось — в Україні. У вас досі дуже розвинена народна творчість, зокрема хоровий спів. У Європі цього дуже й дуже мало.[3]

Про Німеччину[ред.]

  •  

Німеччина — це такий собі своєрідний музичний центр світу, чи не найбільший у музичному розрізі регіон світу. Інші країни Європи не є музично настільки потужними. У Німеччині найбільше професійних симфонічних оркестрів (у жодній іншій країні стільки немає). Також тут чимало оперних театрів. Вони визначні не через чудову архітектуру будівель й приміщень, у яких працюють, а завдяки своїй суті, репертуару та рівню виконання. Німецька музична культура — явище вельми прогресивне, та й завжди таким було. Вона випереджала інші.[3]

  •  

Класична музика, звичайно, елітарна музика. Нею цікавляться далеко не всі. У світі відбувається небувале піднесення класичної музики. Я приїхав із Німеччини, де класична музика є невід’ємною частиною життя впродовж багатьох століть. Так само як і в Італії та Великій Британії. Їм близька класика. Вони її знають, люблять, а тому ходять на концерти. Наприклад, у моєму Гамбурзі є кілька великих концертних залів, і квитки завжди розкуплені ледь не на рік наперед![1]

Про Україну[ред.]

  •  

Україна багата музикантами-інструменталістами. Але коли вони досягають якогось рівня (або вважають, що досягли), то виїжджають на Захід. Найкращі з українців нині там, і це стверджую з цілковитою впевненістю. Чому так стається? Річ не лише в матеріальних питаннях. Ідеться про перспективи, тобто як людина може себе професійно виявити. Особливо якщо вона молода й хоче чогось досягнути. Захід надає більше можливостей у цьому плані, і гадаю, так буде завжди. Він дає перспективу. Якщо митець талановитий і має ідеї, то там він може будувати якісь плани на майбутнє. У вас це теж потрошку з’являється, є тенденція до цього, але поки що доволі слабка.[3]

  •  

Так, в Україні рівень матеріального забезпечення переважної більшості людей набагато менший, ніж на Заході. Але тут люди володіють високим рівнем гідності! Вони на високому духовному рівні![1]

  •  

У Запоріжжі до мене звернулися місцеві російськомовні діячі мистецтв і запитали, якою мовою вести концерт? Я сказав: однозначно українською! Це ж Україна, і це абсолютно цивілізовано, що мова спілкування тут має бути українською. Вони дуже здивувалися… Бо знали, що я приїхав із ФРН і за національністю не українець, а єврей. Але концерт ми вели українською! Завжди вважаю: українська мова в Україні є державною, і її повинні використовувати на офіційному рівні всі без будь-яких винятків. Обов’язково навчання має бути тільки українською. І якщо так воно й буде, то з часом усі володітимуть українською вільно і вважатимуть її рідною.[1]

  •  

Знайте: Захід повністю на боці України! Саме через поведінку Кремля відбувається політичний та економічний розкол взаємин із Росією. Україна — майже в серці Європи?! Тому я не знаю, коли Крим повернеться в Україну разом із усім Донбасом. Але це відбудеться однозначно![1]

Про Валентина Сильвестрова[ред.]

  •  

Річ у тому, що у вас мало хто розуміє, любить та береться виконувати таку музику, яку в інших європейських країнах практикують доволі давно. Мова про авангардну музику. Не забувайте, що свого часу українського композитора Валентина Сильвестрова чимало критикували за симпатії саме до неї, за наслідування Нововіденської школи (Веберна, Берґа та Шенберґа). Так само й композитора Леоніда Грабовського. Обох за радянського часу переслідували й принижували. Вони не хотіли творити музику в стилі соцреалізму (яку за тих часів вимагали), тобто таку, що зрозуміла всім і кожному, зокрема й музикантам. Вони прагли писати такі твори, які відповідали б не широким масам, а їм особисто, як це робить кожен геній чи просто талановита людина.[3]

Про Міхаеля Стріхаржа[ред.]

  •  

Сенсацією стало і виконання центральної, надзвичайно віртуозної і складної партії соло скрипки тодішнім студентом Львівської консерваторії — Михайлом Стріхаржем. Його гра і стала головним об'єктом захоплення слухачів. Через три роки, у 1971 році, вже проживаючи на Заході, Михайло Стріхарж був запрошений виконати «Історію солдата» на особливому концерті в Женеві, присвяченому пам'яті Ігоря Стравінського, в домі синів композитора — художника Теодора Стравінського і композитора Святослава Стравінського. Серед присутніх на цьому виконанні «Історії солдата», окрім синів Ігоря Стравінського, були і всесвітньо відомі особистості: актори Марина Владі і Луї де Фюнес, балетмейстер Джордж Баланчін, художник Марк Шагал, композитор Бенджамін Бріттен, скрипаль та диригент Іегуді Менухін, співак та диригент Пласідо Домінго, віолончеліст та диригент Мстислав Ростропович, альтист і диригент Рудольф Баршай.[4]

Примітки[ред.]

  1. а б в г д е Данилюк В. Діаманти музичної корони / Володимир Данилюк // Волинська газета.
  2. Шурин В. «Про одруження з іноземкою знали лише батьки. Дізналися б у консерваторії — не отримав би диплома» / Валентина Шурин // Високий Замок. — 2018. — 24 червня.
  3. а б в г д Трегуб Г. Міхаель Стріхарж: «Поки що українські оперні театри є музеями, де на сцені вистави, яким по тридцять і більше років» / Ганна Трегуб // Тиждень. — 2019. — 15 вересня.
  4. Ігор Стравінський «Історія солдата» // Офіційний сайт фестивалю «Contemporary Music Days in Vinnytsia». — 2018. — 8 лютого.


Bookmark-new.svg


Посилання[ред.]