Міа Хансен-Льове

Міа Хансен-Льове

Медіафайли у Вікісховищі

Міа Хансен-Льове (фр. Mia Hansen-Løve) — французька кінорежисерка, сценаристка та акторка.

Цитати

Взагалі злість для мене не є найсильнішим почуттям. Але в конкретному випадку з війною в Україні я, очевидно, була більш ніж зла. Я була вражена. Мене теж охопив смуток. І ця сильна злість та великий сум залишаються досі. І я думаю, що вони будуть надалі. Ці емоції залишаться зі мною ще довго після закінчення війни.

Діти привносять у картини щось особливе та цінне. Але ви маєте пристосуватися до них, не можете нав’язувати їм сценарій. Ви маєте відчувати їхній ритм та енергію, а також дати змогу бути вільними. До них треба дослухатися та бути відкритим. Така поведінка, до речі, піде на користь і іншим акторам на зйомках.

Діти мислять ситуаціями, вони поводяться не так, як професійні актори. Тож важливо навчити їх розуміти сцени й картинка вийде дуже правдивою.

Її харизма та невинність вражала мене весь час, поки я знімала її. Іноді я була не впевнена, чи дійсно вона грає, чи вона є сама собою настільки унікальною. Леа, безперечно, професійна актриса. Хоч вона знялася в багатьох фільмах, проте все ж таки зберегла цю сором’язливість і невинність. — Про акторку Лею Сейду

Моя єдина мрія – ніколи не втрачати віри. Я не знаю, чи буде успішним мій наступний фільм, чи буду я далі знімати. Але єдина річ, що важлива для мене та моєї кар’єри – зберегти віру.

Насправді мені надто важко було дивитися цей фільм, знаючи, що там сталося. Але він здався красивим, особливо завдяки уповільненню кадрів, що дало змогу нам побачити повсякденне життя, світ, який знімають так, як ми зазвичай не бачимо. Це дуже глибока стрічка про війну. Вражає атмосфера в цьому документальному фільмі. — Про стрічку «Маріуполіс» режисера Мантаса Кведаравічюса

Нещодавно цього року я переглянула фільм Маші Кондакової «Внутрішні війни». Ця документальна стрічка, яку вона зняла до початку війни, пов’язана із жінкою, яка поїхала на Донбас воювати. Точніше це портрет цієї жінки. Машу насправді я знаю. Вона має невелику роль у моєму фільмі. Тому я була глибоко зворушена, побачивши її роботу, і мене справді вразило те, що вона поїхала туди під час війни, щоб зняти фільм.

Паскаль справді трохи схожий на мого тата. Я маю на увазі, що між Паскалем та моїм батьком є фізична схожість, яка, безумовно, вплинула на мене. Але я також була великою шанувальницею Греггорі, тим більше, що багато разів бачила його у фільмах. — Про актора Паскаля Греггорі, що зіграв роль батька у стрічці «Одного чудового ранку»

У мене є така цікава особливість – я ніколи не хотіла знімати фільми про персонажів, яких вважаю жахливими. Я думаю, що життя занадто коротке, щоб витрачати час на те, щоби показувати, наскільки жахливою може бути людина. А такі є, це частина історії людства та світу, на жаль.

У стрічці є сцена конференції, де Лео працює перекладачем, і хтось на ній згадує той факт, що в соціальних мережах найсильніше почуття, яке спричиняє велику реакцію, це гнів. І я думаю, що це дуже цікаве спостереження про соціальні мережі – як працюють, що створюють, і які наслідки це може мати для свідомості людей. І саме тому я цю фразу використала у своєму фільмі. Але це не означає, що про це каже весь фільм. Особисто я так не думаю. — Про стрічку «Одного чудового ранку»

У Швеції я зняла фільм під назвою «Острів Бергмана». Це картина, яку я фільмувала далеко від дому — на острові, де жила декілька місяців. А до того я зняла ще один фільм в Індії. Я була далеко від дому впродовж досить довгого часу. Тож, коли я повернулася, зрозуміла, що тепер мені потрібно створити фільм, дія якого відбуватиметься загалом вдома, і який буде зображати мій досвід, який я отримала останніми роками. — Про стрічку «Одного чудового ранку»

Я бачила «Маріуполіс» режисер... Мені дуже важко сказати його ім’я... Мантаса Кведаравічюса. Це литовський режисер, який загинув на початку війни. Я переглянула першу частину його документального фільму про Маріуполь. Відтоді я постійно стежу за подіями в Маріуполі.

Я вкладаю всю душу в кіно, і через це відчуваю таку втому. Але зараз артхаус у Франції й у всьому світі зустрічається зі складнощами, і люди взагалі менше ходять у кіно, менше зацікавлені в ньому. Тож я боюся, що відбувається певне відмирання цієї форми мистецтва. Сподіваюся, що я помиляюся, що це не так.

Я досить погано просуваю свої власні фільми. Це дуже складне завдання для мене. Але я точно сказала б, що це, безумовно, фільм про кохання, а також про перебіг часу. Він також про самотність і стійкість. — Про стрічку «Одного чудового ранку»

Я завжди говорю про те, що всі постають перед труднощами. Зокрема, мої персонажі, вони все ще дуже чутливі, а не занадто ідеалізовані. Мені потрібно знайти спосіб любити їх. І із цієї причини я знімаю тільки кіно про персонажів, які мене зворушують, навіть якщо вони не досконалі. Інакше я не зможу надихнутися.

Я не пишаюсь нічим, що я написала як критикиня. Це не скромність, а правда. Але справді, я навчилася. Я отримала здатність перечитувати себе та бути критичною до того, що я написала, досягати зрозумілості в написаному. Це допомогло мені бачити кіно краще, допомогло писати сценарії, критично оцінюючи їх.

Я не пішла до кіношколи з багатьох причин. Для мене кіно не має нічого спільного зі школами. Але я хотіла вчитися. Тож я вирішила спробувати писати, щоб навчитися думати про фільми, створювати їх. Чесно, це складний досвід. Мені природніше і легше писати сценарії, ніж артикулювати думки про фільм та писати критику. Але я хотіла робити це, тому що важливо трансформувати чисту чутливість в артикульовані думки. Це дуже корисно.

Я прагну, щоб кожен на зйомках відчував повагу одне до одного, зокрема до вразливіших акторів, серед яких є діти. Від самого початку намагаюся створювати толерантну атмосферу. До того ж мені завжди подобалося працювати з дітьми та непрофесійними акторамим.