Перейти до вмісту

Мусаєва Севгіль Хайретдинівна

Матеріал з Вікіцитат
Севгіль Мусаєва
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Севгіль Мусаєва (крим. Sevgil Hayretdin qızı Musayeva, народилась 18 червня 1987 року, Джума, Узбекистан) — українська журналістка, головна редакторка онлайн-видання «Українська правда» (з 2014).

Цитати про себе

[ред.]
  •  

Я шалено самокритична. Навіть коли щось вдало виходить – я все одно знаходжу якісь вади. Перфекціонізм у справі – це важливо, але він тягне за собою втрату оперативності. Іноді доводиться жертвувати якістю заради того, щоб подати інформацію якомога швидше.[1]

  •  

Чим мені складніше, тим краще. Адже я розвиваюся, коли мені складно.[1]

  •  

Мої ідеї найчастіше приходять, коли я плаваю. Не знаю чому: чи то вплив води, чи то сама спокійна атмосфера і можливість побути на самоті стимулюють.[1]

  •  

Важливо визнавати свої помилки. Я їх визнаю. І вважаю, що лідери – це саме ті люди, які, незважаючи на власні помилки, знаходять у собі сили підніматися і йти далі.[1]

  •  

Надзвичайне завжди виходить за межі норми і викликає емоції. Причому не завжди позитивні. Вони мусять бути різними. Тільки так створюються неймовірні речі.[1]

  •  

Я люблю підбори, але журналіста годують ноги. А ось сукні я ношу практично щодня і намагаюся привозити по одній з кожної закордонної подорожі. Тут все просто: як би ти погано не виглядав, сукня все одно підкреслить твою жіночність. До того ж не потрібно вигадувати, як компонувати верх і низ. Сукня заощаджує час.[2]

  •  

Найцінніший актив у моєму житті – це час. Я завжди розумію, скільки часу я можу витратити на ту чи іншу дію. І дуже засмучуюсь, якщо не вкладаюся. Найчастіше так і відбувається, бо ставлю дуже високу планку собі.[2]

  •  

Я ворогами вважаю комплекси. Саме комплекси з дитинства визначають наші прагнення у майбутньому. Часом мені здається, що якби не мала стільки проблем з однолітками в дитинстві, я б так не прагнула досягти в житті успіху. Мені хотілося довести, що я краще, що я розумніша, мені хотілося довести, що кримська татарка може досягти успіху в суспільстві. І мені навіть хочеться не для себе цих досягнень, а для мого народу. Щоразу, коли я помиляюся, я думаю про те, що своїм вчинком кидаю тінь на свій народ. Отже, мій найголовніший ворог — віртуальний, це комплекси з дитинства.[2]

  •  

Я жалію себе за ситуацію з Кримом. Мені боляче. Незважаючи на те, що я народилася в Узбекистані та останні 10 років живу в Києві, я вважаю Крим своєю батьківщиною. Мій дім – це найкраще місце на землі.[2]

Цитати про сім'ю

[ред.]
  •  

Чоловік мене змушує спускатися з небес на землю, змушує сідати на інформаційну дієту до конфіскації мобільного телефону на кілька годин. Я намагаюсь його чути. Адже щасливими, в першу чергу, нас роблять люди. Я це розумію. І слухаюсь.[2]

  •  

У моєму шлюбі чоловік сильніший, хоча в нас партнерські стосунки. Мені приємна його критика — вона завжди по суті і не безпідставна. Та що там, я думаю, що мої попередні стосунки не складалися, бо було багато лестощів і захоплення.[2]

  •  

Я рідко готую сніданки, ми зранку п'ємо чай чи каву. Іноді готую вечорами та обов'язково у вихідні. У мене є проблема — я не можу приготувати гречку з молочною сосискою, на кухні мені теж потрібна творчість та експеримент. А на це потрібен час, якого у будні просто немає.[2]

  •  

У день весілля була щаслива. Просто через ситуацію в країні батьки опинилися в іншій державі, чужій їм. Сестра живе в Америці, де має всі умови, щоб розвивати свій талант режисера. Я у Києві… День весілля був днем ​​щастя, бо ми були разом. Але потім усі роз'їхалися. Місяць потім було складно і хотілося повернутися в той день.[2]

Цитати про роботу

[ред.]
  •  

Коли я тільки прийшла в УП (онлайн-видання "Українська правда" – я хотіла зробити видання оперативнішим, більш доступнішим для людей. Хотіла створити платформу, де люди могли б ділитися чимось незвичайним і неймовірним. Щоб це був ресурс не тільки про політику та політиків.[1]

  •  

Мені було 27 років і мені було страшно. Я думала, що не впораюсь, якщо чесно. І мені потім колеги розповідали, що вони навіть робили ставки, скільки я протримаюся. Найдовше мені давали півроку. А вже пройшло більше п’яти. З яких, щоправда, мене не було у країні 15 місяців. Я вдячна Олені за цей кредит довіри. До того, як Олена зробила мені пропозиції, ми з нею бачилися лише один раз у ліфті. І ось приходить від неї повідомлення у фейсбуку: «Севгіль, не хочете до нас головним редактором?»[3]

  •  

На головній сторінці «Української правди» працює 20 людей, якщо говорити про редакцію. Також у нас є SMM- та рекламний відділ — це ще 8 співробітників. Є інші проєкти: «Економічна правда», “Європейська правда», «Таблоїд», «УП Життя», але там менші колективи, та й вони доволі автономні. Я коли сказала редактору New York Times, скільки в нас людей, він не повірив, що так може бути. І тому коли кажуть про наші дрібні помилки... Так, вони є, але нам просто не вистачає рук.[3]

  •  

"Українська правда" – найкоротший шлях бути почутим. Адже наше видання читає вся "верхівка" і реагує на нього. Тому наша інформація має певні наслідки. У Радянському Союзі був вислів "Газетами вбивають мух і міністрів". Це про "Українську правду".[1]

  •  

Для нас важливе поняття – "свій/не свій". У нашій редакції – всі свої. Це маленька сім’я. Навіть якщо людина йде з УП на іншу роботу, вона все одно залишається своєю. Вона залишається нашою.[1]

  •  

У мене певний час було гаряче серце. Думаю, як і в багатьох українських журналістів на початку буремних подій 2014 року. Коли холодний розум зник і ми дуже переживали за долю країни й десь по дорозі загубили здатність аналізувати події холодною головою, сприймати різні точки зору, забули про якісь неприємні моменти й говорили переважно патріотичними словами.[4]

  •  

...ми створюємо свою фактичну віртуальну реальність, свою інформаційну мильну бульбашку, в якій ми живемо. Бо, наприклад, якщо у Фейсбуку ти ставиш лайк — тобі пости цієї людини з’являються й надалі. В якийсь момент, погоджуючись із тим, що тобі подобається, як цей, другий, третій блогер написав, — ти перестаєш бачити речі, які тобі не подобаються. Ти залишаєшся в колі людей, які тобі близькі й поділяють твою точку зору. А ще є інструмент «бан», коли ти можеш забанити й не бачити того, що не подобається. Це створює ілюзорний світ, у якому всі поділяють твою точку зору.[4]

  •  

Так вийшло, що у Forbes мене спочатку не запросили. Вони шукали журналістів через хедхантерів, і я не потрапила в шорт-лист. Не потрапила та й годі, але, звісно, засмутилася. Сама я ніколи нікуди не напрошуюся, ніколи не просила взяти мене в той чи інший журналістський колектив. Коли влаштувалася в газету «Дело», моє резюме висіло на звичайному сайті пошуку вакансій. У журнал «Власть денег» і у Forbes мене запрошували. Так само потім в «Українську правду».[4]

  •  

Втім у мене була думка — не можу сказати, що це була моя помилка чи моя самовпевненість. Але в мене була амбіція. Я хотіла поставити Курченка, так би мовити, на місце, — створити альтернативний Forbes. Бо мене дуже сильно образили, я позбулася роботи, залишившись фактично на вулиці, через те, що Forbes купили за 360 мільйонів євро.[4]

  •  

Є антикорупційні проекти — програми журналістських розслідувань, які роблять дуже хорошу роботу, але сфокусовані саме на цьому й теж живуть у своїй бульбашці. І мені здається, що більшість журналістів розуміють, що відбувається. Але хочуть і далі жити в тій реальності й думати, що воно само якось врегулюється. Втім не врегулюється, поки ми не почнемо говорити про це відверто, залишивши свої bubble. Поки не вийдемо із Фейсбуку й не почнемо розповідати про реальні потреби суспільства.[4]

  •  

Медіа віддзеркалюють суспільство — це зрозуміла річ. Не може бути хорошої журналістики у країні, де існує політична корупція, де жахливий економічний стан і люди не звикли платити за контент. [4]

  •  

...тренд журналістики майбутнього — це вибудовування горизонтальних стосунків із читачем. Бо ми втратили ореол експертності. Ми втратили монополію на поширення інформації, на правду. Тому маємо змінити свої підходи до роботи.[4]

  •  

Факти, факти, факти. Пояснювати людям, як ми робимо те, що робимо, як ми працюємо. І пояснювати дуже математично. Тобто правда має стати нашою математикою, нашою роботою. Тому що фактично ми інженери суспільства, інженери людських душ. А інженери мають дуже добре знати математику. Я думаю, що якраз математика журналістики — це правда і факти. І ми маємо аналізувати факти і намагатися дошукатися до істини в цей складний час, у час суспільних потрясінь.[4]

Цитати про політику та війну

[ред.]
  •  

У нашій країні є політичний консенсус не чіпати ймовірного замовника вбивства Ґонґадзе Леоніда Кучму, на той час президента України, який у своєму кабінеті обговорював як зробити так, щоб Ґонґадзе замовчав. З іншого боку, смерть Ґонґадзе і всі подальші події спровокувало те, щоб в нашій країні з’явилося сильне громадянське суспільство, яке крок за кроком виборює свободу.[5]

  •  

Бідність обмежує розвиток суспільства і не дає можливості зробити стрибок на якісно новий рівень. Мільйони українців через відсутність роботи в Україні змушені заробляти гроші для своїх сімей за кордоном. Безробіття стало проблемою не тільки маленьких містечок і сіл, а й українських мільйонників. Саме тому подолання бідності має стати однією з пріоритетних цілей нашого суспільства і влади.[6]

  •  

Мене часто запитують, про що сьогодні війна в Україні. І у мене є три відповіді на це запитання. Це війна за майбутнє світу, за його спроможність об’єднатися заради свого майбутнього. Це війна за незалежність, бо Україна виборює право на існування. Але для мене як для журналіста це також війна правди та брехні. Війна за право називати речі своїми іменами.[7]

  •  

Коли ти працюєш журналістом на війні, ти щодня стикаєшся з горем, смертями. Війна намагається розлюднити нас, бо вона завжди про великі числа. Але саме за таких умов ти ще більше цінуєш можливість донести правду, розказати історію людини, яка загинула, втратила родичів або сама дивом врятувалася. І ця історія вже ніколи не буде сухою статистикою жертв війни в Україні. Це дає нам сили працювати. Незважаючи на сирени повітряної тривоги щодня, на весь жах війни, в якій моя країна живе вже четвертий місяць.[7]

  •  

Моя особиста думка – комунікацію теми сексуальних злочинів потрібно почати з чистого аркушу.Тільки чіткі докази злочинів, інакше ставлення до перевірки інформації про них, повна відкритість в усьому, крім персональних даних жертв. Якщо цього не зробити, не відокремити правду від брехні, все це би накопичувалося (всі питання іноземних колег, міжнародних організацій) і згодом вдарило б Україну реально сильно.[8]

  •  

Переглянула інтерв'ю Пальчевського ВВС. І згадала про свій смішний досвід. Рік 2010-й, Пальчевський – заступник міністра спорту, спливає скандал про російський паспорт. Ми із Олексієм Бойком (журналіст) приходимо на інтерв'ю, і з порога Пальчевський відважує коментар щодо нашої з Льошею вузькоокості. Я починаю ставити запитання про громадянство – і Пальчевський вибухає. Спочатку каже мені, що я по-узбецьки на нього дивлюся, а коли я кажу, що я взагалі-то кримська татарка, робить коментар про те, що татари влаштували в Кафі найбільший ринок невільників у Європі.[9]

Джерела

[ред.]

Примітки

[ред.]