Перейти до вмісту

Притула Олена Юріївна

Матеріал з Вікіцитат
Притула Олена Юріївна
Стаття у Вікіпедії

Притула Олена Юріївна (нар. 10 березня 1967 року) — українська журналістка, співзасновниця та власниця суспільно-політичного інтернет-видання «Українська правда». Була головною редакторкою видання у 2000‒2014 роках. Входила до 10 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» у 2011‒2014 роках.

Про дитинство та юність

[ред.]
  •  

Я народилася в маленькому містечку Заволжя Горьківської області. Але коли мені було шість місяців, мої батьки переїхали в Ізмаїл Одеської області, який я і вважаю своєю малою батьківщиною.[1]

  •  

В Одеському політеху було відділення електроакустики та ультразвуку. Напевно, це дитяча ідея, але я мріяла створити прилад, який буде переводити мову дельфінів на людську. На жаль, дотепер нічого подібного не винайдено.[1]

Про кар'єру

[ред.]
  •  

Ще в Севастополі я перейшла на півставки, тоді я працювала в закритому НДІ і зрозуміла, що життя інженера для мене — як клітка. В той момент створилася дуже жорстка ситуація, стали ділити Чорноморський флот. У Севастополі не було, мабуть, жодної людини, яка могла б написати про конфлікт з точки зору українського громадянина. Мій колишній чоловік був саме такою людиною. Він став писати маленькі заміточки спочатку в "Україну молоду", потім на українську службу "Радіо Свобода" і поступово втягнув мене. Я стала ходити на пресконференції, передавати йому якісь новини.[1]

  •  

Я інженер за освітою. Народилася в Росії, жила в Севастополі, потроху працювала в Українському незалежному агентстві «Республіка» та «Інтерфакс-Україна». 1996 року мене запросили до столичної команди «Інтерфаксу», де я й працювала до початку 2000 року. До моїх обов'язків входило висвітлення діяльності Президента та його Адміністрації. З Леонідом Даниловичем Кучмою у нас складалися добрі стосунки. Мені здається, я мала у нього певну довіру.[2]

  •  

Так, у мене є ця нагорода (заслужений журналіст України). Нахабства не піти на церемонію нагородження у мене вистачило, мужності не прийняти цю нагороду, коли президент (Леонід Кучма) прийшов в літак і передав мені її при моїх колег, у мене на той момент не було.[1]

  •  

Перший матеріал вийшов 15 квітня перед референдуму 16 квітня 2000-го. Ми готувалися вийти в день референдуму, щоб його висвітлювати, і на цій хвилі хоч трохи набрати читачів. Але з технічних причин нам це не вдалося. Це був другий в Україні політичний сайт. В той момент зі ЗМІ був тільки сайт UA Today, який існує і зараз, але, наскільки я знаю, досить слабо підтримується і читається. Ми — одні з небагатьох, хто дійшов до цього часу. У мене не було якихось завищених очікувань, єдине, що для мене в той момент було важливо, що ця сфера зовсім вільна від цензури і не регулюється державою.[1]

  •  

Рекламодавців до 2004 року були одиниці — вони не хотіли себе сильно афішувати, бо ми були опозиційним виданням. Тому ми існували в основному за рахунок грантів. Починаючи з 2005 року, ми повністю перейшли на самоокупність і існуємо за рахунок реклами. Ми, якщо не помиляюся, рекламували всі політичні сили, які брали участь у виборах: і комуністів, і регіоналів, і бютівців, і інших. Не було нікого, кому б ми відмовили.[1]

  •  

Перший наш проект — це сайт "Чемпіон". Він з'явився восени 2000-го, практично ровесник УП (інтернет-видання Українська правда). Другий — "Таблоїд", він з'явився у вересні 2005 року. У нас було дуже багато інформації про політиків, яка була неформатом для УП. Сайт спочатку замислювався як жовте видання. Тепер в ньому про політиків ми пишемо все менше, і все більше про шоу-бізнес. Третім проєктом була "Економічна правда".[1]

Про вбивство Георгія Гонгадзе

[ред.]
  •  

Я вірю в загальну справедливість. Може, я і не доживу до цього моменту, але я впевнена, що коли-небудь правду виявлять. І нехай навіть це буде не найближчим часом, і не шляхом судового розгляду. Я впевнена, що люди, які щось знають про це, коли-небудь розкажуть, що ж відбулося насправді.[1]

Цитати про інтернет-видання "Українська правда"

[ред.]
  •  

Ідея «Української правди» народилася у грудні минулого року (1999) у… Вашингтоні. Тоді ми з Георгієм (Георгій Гонгадзе) повезли до США листа, підписаного 60 українськими журналістами, - про те, як в Україні душиться свобода слова. Ми зустрічалися з представниками української діаспори та американськими конгресменами. Саме в цей час в Україні відбулася зміна уряду. Однак, «прорискавши» цілий день по Інтернету, ми не змогли знайти жодних подробиць про цю подію. Отоді й з'явилася думка про необхідність української газети в Інтернеті.[2]

  •  

Григорій Суркіс та Олександр Волков – це, після Президента, дві людини, яким найбільше діставалося на сторінках нашої газети. Тому шукати у них фінансової підтримки було б більш ніж дивно. Проте Гонгадзе із Суркісом справді кілька разів зустрічалися та вели переговори з приводу нового великого інформаційного інтернет-проєкту.[2]

  •  

26 травня (2021 рік) я передала право власності на «Українську правду» Томашу Фіалі. Я знаю його як людину демократичних поглядів і близьких мені цінностей. Передаю дороге мені видання в хороші руки з твердою вірою в майбутнє. Знаю, що з ним «Українська правда» стане ще потужнішою, швидшою, технологічнішою, зміцниться в статусі безумовного лідера ринку.[3]

  •  

Севгіль Мусаєва залишається головним редактором. І я найближчі два роки продовжу працювати з колективом. З гордістю зауважу, що ми – одне з небагатьох ЗМІ в Україні, хто може спиратися в своїй роботі на редакційну угоду між редакцією і власником, яка гарантує журналістам повну самостійність.[3]

Севгіль Мусаєва про Олену Притулу

[ред.]
  •  

Я не хочу думати про «Українську правду» без Олени Притули. Ми витримали цей удар у спину. Стали сильнішими.
Коли це сталося, в мене перші кілька місяців була божевільна злість. Я казала: якщо ви так із нами, то я доведу, що ми це витримаємо. (про продаж УП Томашу Фіалі) [4]

  •  

Я тоді Олені сказала (після вбивства Павла Шеремета), що вона потрібна редакції. Що вона «мати-засновниця». І що я можу бути «високопрофесійною нянею», але ніколи не заміню «дитині матір».[4]

Джерела

[ред.]

Примітки

[ред.]