Матешко Анастасія Анатоліївна

Анастасія Матешко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Анастасі́я Анато́ліївна Мате́шко (уроджена Походе́нко; нар. 14 вересня 1976, Київ) — українська акторка, режисерка, письменниця.

Цитати

Було оточення таких, як я – готових узяти на себе все і сказати «ми можемо». Якось у розмові між собою ми вирішили, що самі знімемо. Ми можемо і зробимо це за власний кошт і в короткий термін, зробимо це класно. Для всіх, хто там працював, це був дебют, тому я на це пішла. Я би не пішла заради себе – нецікаво. Це дало старт майже всім, усі перейшли на новий рівень. — Про повнометражний самостійний дебют

Говорити про трагедії, щоби їх почули, треба жартома. Тому й комедія на цю тему. І все, що там написано, я підгледіла з життя, бо не можна рівнятися й мірятися силою з життям. Тому я дещо там узяла, дещо – там. Є навіть образ монашки Марфи – монахині в миру. Сама мріяла зіграти цей образ, але вже вік не той. І наповнення не те в мене. Але я знайшла ту, хто може. — Про дебютну стрічку «Матінко рідна!»

Є в християнстві важлива тема – служіння. Коли его в тебе постійно пнеться назовні, людина зациклюється на своїх маленьких проблемах, а коли відходить у бік, то виникає довіра Вищим силам. Можна казати, що то Бог. Можна казати, що то досвід поколінь. Можна казати, що то твоє ДНК. Скільки поколінь працювало над тобою, щоби ти мав такий колір очей та був таким. А ти якесь своє маленьке его, якому 25 років, ставиш проти чогось великого. Коли трішки довіришся, усе буде добре. — Про дебютну стрічку «Матінко рідна!»

Коли ми робили тизер до «Фокстера та Макса», спитали в дітей наших співробітників, що би вони хотіли від своїх собак. Хтось хотів, щоби вона говорила. Дитина мріє про це, то чому ж цього не дати? Ця ідея належить дітям.

Коли в тебе три сини, й ти тричі йдеш із ними до школи, тричі складаєш іспити, тричі переживаєш перше кохання, то, звісно, починаєш писати про сімейні речі. І, звісно, це комедія, бо без почуття гумору в наш час складно виживати. Але кажуть, що найкращі комедіографи – це люди з трагічним світосприйняттям. Якщо почитати мої вірші – це про мене.

Мені майстер казав: «Ти й комедія – це дві різні речі». І весь час він кидав мене в це, щоби зламати, змінити, зробити пластичнішою. «Викинь оце українське поетичне кіно з голови. Воно тобі заважає. Ти прийдеш до нього, коли будеш літньою жінкою, – казав він, – зараз, Матешко, пиши комедії». А я дивувалася, адже я так трагічно бачу світ. Я бачу драму, авторське кіно. Це було смішно.

Ми з Анатолієм Матешко поговорили, що було би класно зробити такий детектив із французьким трикутником. Мені було цікаво, щоби були одна жінка і два друга: один із них поліцейський, а інший – іде в приватне слідство. Я щось таке навигадувала, а він каже, що це тільки Андрій Кокотюха може написати такий детектив. — Про колаборацію з Андрієм Кокотюхою

Мій тато реставрує ікони. Його весь час просять, щоби він поставив своє ім’я позаду. А він каже: «На іконах ім’я не ставиться. Це не особистість художника. Я лише провідник». Не хочу проводити такі паралелі зі собою, але мені іноді нецікаво ставити своє ім’я. Мені хочеться бути провідником.

Мовчати — це мистецтво! Коли я зможу навчитися по-справжньому мовчати, то стану Буддою (не тим що Гаутама, а тим, що пробуждений) і перейду на наступний рівень буття! А поки я жінка й білявка! Тому мій чоловік просто має три пари навушників.

Моя юність проходила у Всесоюзному державному інституті кінематографії. До нас на майстер-клас приходили Рената Літвінова, Тодоровський. Коли сиділа за партою Андрія Тарковського, для мене це було щастям. І там відбулося моє становлення. Я не можу викреслити це зі свого життя.

Найвища краса в світі — Мадонна з немовлям. Бо це ствердження божественності життя!

Не можна сказати, що моє кіно – це мюзикл, але мені би хотілося, щоби там були пісні. У мене є досвід, коли співають актори. Олексій Горбунов у мене співав у «Трубачі», Леся Жураковська теж там співала та танцювала. Наші актори багато вміють та можуть, просто ми не даємо їм розкритися. Ми не знаємо, які в них голоси, коли вони співають. — Про дебютну стрічку «Матінко рідна!»

Пташці, щоби летіти потрібно два крила. Якщо одне буде хворе, вона далеко не полетить. Тому в нас творча сім'я і творчий симбіоз, і я завжди тримаю цей образ: у нас має бути два крила. Може одне буде несуще, може з правого вона починає злітати, але має бути два. — Про творчі розбіжності в роботі та особисте життя

Різдвяна комедія – це завжди про диво та чудо. Це завжди трішки казка, й ми завжди трішки діти. Наше оточення й цей часовий простір відвернув людей від віри в чудо на 180 градусів. Треба бути спроможним вірити в те, що ти знімаєш. Я можу собі це дозволити, бо в мене є міцна підтримка чоловіка, родини та людей, з якими я працюю. Вони знають, що я покличу їх у якісний проєкт, як би дивно це не виглядало за формою. І вони щасливі, коли грають у комедію.

Спогади — це омана, яка затягує в минуле і позбавляє майбутнього. Бути в моменті — секрет успіху!

Сучасність полюбляє чорний гумор і стендап. Перетворює емоції на меми. Я б ви значила вік нашого суспільства скоріш як підлітковий, тому всі так голосно говорять про все.

У кіно я вже понад 25 років. Мені взагалі здається, якщо людина потрапляє у цей світ, постійно щось робить там. Починаєш як асистент. Бігаєш між акторами, як дівчинка-хлопавка, з кожним новим проєктом ростеш.

Я в житті займаюся серфінгом. Іноді це важко, іноді я падаю з цієї хвилі, бо баланс втримати складно. Ми в житті постійно виконуємо якісь ролі. Для когось я донька, а для когось – мати. Це дві різні людини в мені. Так і тут: дружина, співавтор тощо. — Про творчі розбіжності в роботі та особисте життя

Якщо можеш не писати, то не пиши. А я не можу не писати. У мене сприйняття світу через слово. Й от двома ногами я стою на островах – слово й кадр.

Як я стала другим режисером? У нас на проєкті захворів другий режисер. Оскільки я допомагала йому, мені продюсер каже: «Ти виходиш. Ти – другий режисер». Коли ти вісім проєктів відпрацьовуєш як другий режисер, ти вже хочеш сам знімати.

Я пишу про те, що відбувається зі мною. Коли в мене з’явилася собака, вийшов «Фокстер і Макс». Якщо мій син почав грати на трубі, вийшов «Трубач». Я пишу про те, що знаю й відчуваю. Це прошарки з буття, які мають бути цікавими широкому загалу.

Я сварю себе за граблі. Одні й ті самі помилки — це дурість!

Я така щаслива, коли можу дати щось чоловіку. Подивіться на мене, я – щаслива жінка. І чоловіки завжди відповідають мені взаємністю. Мене оберігають усе життя. Тому я їх обожнюю і вклоняюся їм. Це щастя.

Я так люблю чоловіків, що в мене три сини. Не уявляю себе без чоловічої енергії. Для мене Бог – це завжди Він. Може, через те, що мій тато досі носить мене на руках. [...] Коли сива людина тримає мене, відчуваю, що в мене є янгол-охоронець. Тому я не можу не сприймати чоловічу енергію як головну та провідну.