Все дуже просто: я живу серед людей, спілкуюся з ними, а потім просто сідаю й пишу[1].
Дружба і любов — це дві речі, для яких взагалі варто жити. Бо хоча для щастя потрібні ще й гроші, воно точно не у них. Гроші не здійснюють нічого поза матеріальним. За них не купиш приязність, любові, здоров'я[2].
Жінка в житті мусить робити дві речі: кохати і самореалізовуватись. Тоді щаслива вона, її діти і чоловік[2].
Здається, мій секрет у тому, щоб писати просто, не брехати і не втрачати надію[1].
Іноді, коли я читаю феміністичну пресу, то складається враження, що це певне коло крикух. Але якщо придивитися уважніше, то вони аж ніяк не є крикухами: ці жінки борються за рівні права статей. І їм ідеться не про те, аби принизити чоловіка і самим посісти чільне місце, а про цілком просту річ — взаємну повагу обох статей[1].
Мій приятель-психолог Анджей Вишневський одного разу сказав: «Катажино, і далі пиши як писала! Розумні тебе краще пізнають, а дурним просто принесеш задоволення»[1].
Щодо критики, то дотримуюсь такого правила: слухай уважно, що говорять критики, бо вони скажуть тобі те, чого не скажуть друзі, але пам'ятай, що пам'ятники ставлять тим, кого критикували. Я пишу не для критиків, і вони не мають впливу на моє письмо і моє життя[2].
Я писала завжди, бо виховувалась у домі, де було багато книжок. У зв’язку з цим мені здавалося, що одним зі способів нормальної праці є літературна творчість і читання[1].
Я — проти того, аби фемінізм асоціювався з війною, криком чи істерією. Я приймаю фемінізм як упевненість у тому, що всі ми — люди[1].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
