Йоанна Яґелло

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Йоанна Яґелло
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Йоанна Яґелло (пол. Joanna Jagiełło, у дівоцтві Рошковська, нар. 1974, Варшава) — польська письменниця та журналістка, авторка творів для дітей та молоді.

Цитати[ред.]

  •  

Відповідальність полягає в тому, щоб показати різні аспекти життя, усі його складнощі якомога правдивіше. Тому я не можу вдавати, що підлітки не пʼють алкоголю або не займаються сексом, не можу вдавати, що певні речі не існують. Як і інші проблеми світу, наприклад, бідність чи суспільна нерівність, чи міграції[1].

  •  

Дітей треба поважати, я не втомлююся це говорити. Інакше діти нас або не слухатимуть, або ми своїх дітей пригнічуватимемо. Якщо ми сердимося на дитину, бо та щось накоїла чи, навпаки, чогось не зробила, то про покарання чи наслідки варто говорити як із підлеглим на роботі (ну, бо батьки – трохи начальники, еге ж?)[1].

  •  

Для підлітка наш світ, яким він був тридцять років тому, – зовсім чужий. Якщо ми хочемо зрозуміти власну дитину й допомогти їй, треба спробувати познайомитися з його реальністю. Переконатися, як функціонують соцмережі, поцікавитися, що таке тікток, які фільми син чи донька дивляться на ютубі, що зараз актуальне. Не оцінюйте, лише цікавтеся[2].

  •  

Дорослі в моїх книжках теж помиляються. Теж по-дурному закохуються. Теж не завжди добре ставляться до близьких. Теж чогось прагнуть. Щодо відстані – вона означала б поразку книжки й автора[1].

  •  

Запитуйте дітей не лише про школу й уроки, ставте щирі запитання. Про хлопців, про алкоголь, про секс. Звичайно, немає жодних гарантій, що дитина відповість на них або що скаже правду. Та якщо ми докладемо зусиль, щоб ці розмови здавалися нормальними, вони зрештою перестануть бути табуйованими[2].

  •  

З підлітком, та й із малою дитиною, потрібно говорити, як із рівним. Ніколи не ставитися зверхньо. Саме так роблять найкращі педагоги й найкращі письменники[1].

  •  

Звісно, що я намагаюся в текстах дотримуватися певної рівноваги. Мова має бути гарною, але тут форма ніколи не буде найважливішою. Найважливіше – це сюжет, оповідь. Й емоції[1].

  •  

Іноді на щось можна не зважати. Корона з голови не впаде. Адже ми хочемо виховати толерантну й водночас асертивну дитину. Яка поважає інших, проте має власну думку. Таку, що коли матиме проблеми, то не боятиметься про них розповісти. А не когось, хто нас тільки слухає. Якщо ви цього вимагаєте – купіть собі краще собаку[1].

  •  

Книжка для мене – це не товар, який продається гірше чи краще. Ідеться про відвертість, щирість, про власний голос, про те, що ти сам можеш запропонувати читачеві[1].

  •  

Кожна вікова група по-своєму унікальна, їх важко порівнювати, і любити можна й треба дітей будь-якого віку. Отож я люблю писати і для дітей, і для підлітків, і для дорослих, але це різна «любов». Мабуть, досі найбільше задоволення приносить писання для підлітків, бо мені здається, що саме їм це найпотрібніше[1].

  •  

Кожна молода людина прагне, щоб її сприймали, любили, хоче мати друзів, боротися за власне місце у світі. Це щось незмінне, і багато книжок залишаються, як мені здається, універсальними, навіть якщо реалії дещо відрізняються[1].

  •  

Кожне покоління має власний світ, свої способи спілкування з іншими. Ми точно можемо заохочувати дітей, намагатися проводити з ними час так, як вони хочуть. Нехай це навіть будуть покупки в торговому центрі чи похід на піцу. А я знаю батьків, які заявляють: «Мусиш іти з нами до опери та й годі. А як ні – то нікуди не підемо». Нічого доброго із цього не вийде. Не треба говорити з дитиною з позиції начальника й демонструвати, що ми маємо над нею владу[2].

  •  

Людина повинна почуватися потрібною, і письменник також цього потребує. А ще я відчуваю, що підлітки мені дуже близькі емоційно, що я добре розумію, як воно – перебувати на межі дитинства й дорослого життя, що це, можливо, найважливіший момент формування особистості[1].

  •  

Мені здається, що дорослішання завжди було болісним. Не розумію, як можна говорити, що колись було інакше. Кожне покоління змагалося з іншими проблемами. Наші дідусі й бабусі зростали під час війни, усвідомлюючи постійну небезпеку, часто у злиднях, поганих умовах, наші батьки також жили в дуже складних умовах. Озираючись на своє дорослішання, я теж часто усвідомлюю, що воно аж ніяк не було легким. Постійно виникали проблеми, з якими хтось боровся: нерозуміння, несприйняття, нерівні можливості[2].

  •  

Наших спогадів про власний підлітковий вік замало, бо світ тоді був іншим, і проблеми інші, тут потрібен живий контакт, точно не книжковий, і не лише знання із психології, навіть не спеціальна освіта. Іноді я боюся, що перестану розуміти цей світ. Та, на щастя, у мене є маленька онука. За кільканадцять років вона теж буде підлітком і, може, дозволить мені долучитися до її світу[1].

  •  

Повага – це один зі стовпів, на яких тримаються наші стосунки. Другий – це розмови. Багато розмов, причому серйозних. Третій – багато свободи. Щодо рішень про вибір друзів, зацікавлень, дозвілля. Межі мають бути чіткими й добре зрозумілими. Жодних там «ні, бо ні» чи «так, бо так». А четвертий стовп – уміння пробачати та любов. Це все-таки наша дитина[1].

  •  

Повчати не слід у будь-якому разі. Книжка повинна бути як щира розмова, у якій ми щось показуємо, чимсь ділимося. Вона має бути передусім цікавою, бо й щира розмова не буває ні про що[1].

  •  

Розповідаймо дітям історії із власного життя. Покажімо, що й ми іноді бували неслухняними. Варто черпати досвід з усього, що відбувається довкола. Із преси, телебачення. Дивімося разом фільми, у яких ідеться про важкі теми. Бо проблеми, які можна обговорити, перестають бути надто складними[2].

  •  

Слухання історій корисне кожному, бо спонукає думати. Заохочує стати на чийсь бік, порівняти власну ситуацію із ситуацією, у якій опинився герой, зауважити якісь інші можливості. Ідеальна книжка для підлітків розповідає цікаві й важливі історії, такі, які не залишать нас байдужими[1].

  •  

У мене дві доньки. Коли я починала писати «Каву з кардамоном», моя старша донька була віку головної героїні. І я добре знала, що вона переживає, які має проблеми[1].

  •  

Я дуже емоційна людина, це моя стихія. Хоча, мушу сказати, що коли писала «Як дві краплі води», то настільки перейнялася долею героїні і, хоч сама в такій ситуації ніколи не опинялася, та все ж до нормального життя поверталася складно. Мабуть, так само складно акторові вийти з ролі[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg