Заручники душі

«Заручники душі» — роман французької письменниці Жанни Бенамер про життя після війни.

Цитати з роману

Як же ти схуд! У полоні тебе позбавляли всього людського. Страх запав навіть у твої ребра, руйнував твоє тіло. Мої руки це відчувають. Я вирву той страх зубами і закопаю десь далеко-далеко.

О мамо, якби ти знала! Там мене навіть за людину не вважали. Забери мене з собою. Прибери від мене увесь цей сморід. Моє тіло просочилося запахом мертвих, мамо.

Спустошення поступово мине, вона переконана. Бо є птахи, які беруть на крила усі страждання. Є й дерева, які пропускають крізь себе, аж до кінчиків листя, людське горе. Є струмочки, що омивають камені кришталево чистою водою і приносять радість тілам дітей. Вона всіма силами намагається у це повірити.

Довго дивилася на його шкіру, просякнуту страхом, відчаєм, жахом. Шкіра залишилася гладкою. А під нею кров несе образи.

Мир cтав для нього чужим, саме так, і в цьому його правда. Як же йому з цим жити?

Він шукав війну, вистежував її на обличчях по цілій планеті. Бо війна тримає широко відчиненими двері до смерті.

Щось глибоко всередині казало їй: Бога немає, диявол не існує. Вона вже знала, що добро і зло — виключно у людях, лише у людях. І це ще гірше.

Вона прислала йому листа. Він знає, що слова у ньому, якими б вони не були, — тепер непотрібні.

Життєва стежка, якою віддавна йдуть, вкрита туманом, їм бракує слів, щоб пояснити, чому вони подружилися. Те, що їх об’єднує, триває попри всі життєві негаразди, а чому — вони й самі не знають.

Цитати про роман

	«Заручники душі» – історія про те, як довго і важко дається наука життя в умовах свободи. Етьєн повертається до своїх витоків: у село, де минуло його дитинство, до втомленої безнастанним очікуванням матері, яка виростила його без батька. Тут на нього чекає вірний друг Енцо, столяр-червонодеревець, який у вільний час полюбляє грати на віолончелі й літати на параплані.
	— Віктор Мотрук

	Роман «Заручники душі» накреслює шляхи до істинної свободи – тієї, яку вдасться знайти, лише осягнувши потаємне в самому собі. Його можна вважати поліфонічним твором, у якому відсутнє домінування авторського погляду на світ і кожен з героїв має право дати цьому світові власну оцінку.
	— Віктор Мотрук

	Тема чекання червоною ниткою проходить через увесь твір: очікування тих, хто поїхав кудись дуже далеко, як-от Етьєн, котрий постійно мандрує, бо такий його фах, або як його батько Луї – мореплавець, для котрого мандри є уподобанням. Рідним, що залишилися вдома, доводиться їх чекати, відчуваючи пригніченість, тривогу і сум’яття.
	— Віктор Мотрук