Перейти до вмісту

Загул Дмитро Юрійович

Матеріал з Вікіцитат
Дмитро́ Загу́л
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Дмитро́ Ю́рійович Загу́л (*28 серпня 1890 р., с. Міліїве, нині Вижницького району Чернівецької області — †літо 1944 р., Колима) — український поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог, громадський діяч.

Цитати

[ред.]

З автобіографії (1923 р.[1])

[ред.]
  •  

Після кількох місяців підпольного голодного життя вдалось стати на службу в одному з шпиталів Союзу городів. Тут поет перейшов усю службову драбинку від санітара до бухгалтера. З вибухом революції почав далі продовжувати свою літературну кар'єру в «Київській земській газеті» та «Народній справі», далі в «Літ[ературно]-Наук[овому] Вістнику» й «Шляху». Служив у департаменті державної скарбниці, але за скоропадщини його зі служби прогнали як неблагонадійного. Потім служив редактором закордонного відділу Українського] Телеграфного Агентства. Перед крахом гетьманщини його було заарештовано й посаджено в тюрму за підозрінню в більшовизмі. З инших служб такі: завідував підвідділом літературним у Всевидаві (1919 р.), за денікінщини був у підпіллі, в 1920 р. працював спершу як секретар підвідділу «Книга», а потім у редакції «Галицького комуніста» (до поляків)[2].

З автобіографії II (1923 р.[3])

[ред.]
  •  

Вперше помістив свої вірші 1907 року в газеті «Буковина». З того часу його поезії появлялися спорадично по ріжних буковинських, галицьких та американських виданнях. В 1912 р. «Нова Буковина» видрукувала його першу збірку «Мережка». З початком світової війни вивезений російською царською владою до Росії, по довгих блуканнях опинився в Києві, де здибався з своїм другом поетом В. Кобилянським. Служив у редакції «Народного голосу» й «Нової Буковини» в Чернівцях, де містив багато статей, віршів і перекладів. В Києві працював у шпиталі союзу городів санітаром, писарем, рахівником, нарешті, бухгалтером. Потім у Державній Скарбниці, телеграфному Агентстві України, Всевидаті і ін[4].

  •  

В 1918 році появилась його збірка «З зелених гір» (видання «Часу»), переклади з Гайне (вид[ання] «Серпа і молота»), переклад Ґетівського «Фавста» (вид[ання] «Вернигора» у Відні), збірка «На грані» 1919 р. (вид[ання] «Сяйво»). Зараз здебільшого працює над перекладами з нових зах[ідно]-європейських письменників та [займається] наукою[5].

З автобіографії III (1927 р.)

[ред.]
  •  

Над моїм рідним селом не втихає вічний шум Черемошу і шелест смерек. Я змалку любив довго вслухатись в ті шелести та шуми, дивитися цілими днями то на сині шпилі Чорногірських відног, то на сині контури лісів на синьому диму імли, то на синє гірське небо чи в плеса «бульбон». А довгими осінніми й зимовими вечорами я сидів голяком на печі й прислухався до розмов «старині» та сусідів, що згадували старі часи: про турків та татар, про панщину та опришків, про чари лісів, потоків та скель, про лиху силу, що в образах нетрудних, пекунів, щезників, перелесників, наявок, лісовиків, чугайстрів, аридників і т. п. шкодять селянинові на кожному кроці його життя (насилають мор, голод тучі, морози то-що, псують газдівку, маржинку, дроб'єтка, травицю і все)[5].

  •  

Закінчивши гімназію (1912 р.), я став на постійну працю в редакції «Но¬вої Буковини» й «Народного Голосу» як помічник редактора, і слухав лекції на історично-філологічному відділі Черновецького університету. Війна перешкодила мені закінчити ці студії, бо виїхати з університетом до Відня під час російської окупації я не мав змоги, і нарешті опинився в Російській імперії, як заложник. В березні 1915 р. я прорвався до Київа, де здибався з В. Кобилянським, що емігрував на Україну 1913 р. Це один з літературного Черновецького гуртка молоди, що заснувався був ще 1911 р. і вміщав свої твори в Черновецьких газетах[6].

  •  

1918 р. вийшла моя збірка віршів «З зелених гір». Після того в Київі згуртувалась літературна група, що назвала себе «Білою Студією». До неї, крім Тичини, Савченка, Слісаренка, Семенка, Кобилянського й мене, належали ще митці инших галузей: Л. Курбас, Марк Терещенко, П. Ковжун, Р. Лісовський, А. Петрицький та инші. Ця група залишила в історії української] літератури свій єдиний альманах «Літературно-Критичний» (1918 р.), а сама перетворилась у т[оварист]во «Музаґет». До нього пристали свіжі літературні сили (Мик. Терещенко, В. Ярошенко, М. Івченко, Г. Журба, Г. Михайличенко, Ю. Меженко), а, крім того, близько до нього стали й инші письменники, що їх імена стоять на сторінках альманаху «Музаґет» (1919 р.)[6].

  •  

Від символізму відійшли згодом т.т. Тичина, Слісаренко, Ярошенко, Савченко, Терещенко та инші, нарешті І я. 1923 р., повернувши з провінції, де перебував голодні роки, я разом з теперішньою «ланкою» й «неокласикою» та недобитками з «Музаґету» зорганізував нове літературне угруповання «Асоціяцію Радянських Письменників» (Аспис), що розвалилася вже 1924 р. через розбіжність мистецьких світоглядів і смаків між трьома її основними групами[6].

  •  

На початку 1925 р. я брав активну участь в організації письменників Західної України, що тоді-ж таки влилася в Спілку Селянських Письменників «Плуг», як його секція.
Тепер працюю в поточній радянській українській пресі, де вміщаю свої вірші, критичні й теоретичні статті, рецензії то-що. Сучасна моя творчість — перед очима читачів, тож сам про неї не буду казати[7].

З поезії

[ред.]

«На грані» (1919)

[ред.]
  • І ніби сниться — ні, не сниться…
    Я бачу власний сьомий рай
    Душі найглибша таємниця,
    Ніким не вимріяний край —
    Здається казкою темниця.
(«Глибінь душі — глибінь бездонна…» // На грані. — С. 12)
  • Дайте маску! Ще раз замаскуємо
    Власну душу і тіло і крам!
    Знову ми в казку життя зачаруємо
    Знову змуруємо з відламків храм.
    Дайте маску! Ми станемо рівними,
    Стане лицарем зрадник і хам!
    Збудимо казку словами чарівними, —
    Будемо рівними нашим богам!
(«Впала маска…» // На грані. — С. 18)
  • Ми тінь…
    Ми тінь людей, що були,
    Їх відбитка одна…
    Ми тільки спомин про минуле,
    Ми давніх відгуків луна —
    Тих слів, яких ми зміст забули, —
Ми тінь одна.
(«Пливуть…» // На грані. — С. 24)
  • Я чую пісню, мов крізь сон
    Далекий Черемош гуркоче;
    Мені вчувається щоночі
    Той шелест листя, шум сосон.
(«Я чую пісню…» // На грані. — С 33; Поезії. — С. 75)
  • Наші Едеми
    Тільки фантоми
    Хто скаже, де ми,
    Хто скаже, хто ми?
(«Наші Едеми…» // На грані. — С. 45)

«Мара. Пам'ятка з червоного року» (1919)

[ред.]
  • І ось, настав останній час!..
    Ти розпростер пробиті руки
    І вмер розіп'ятий за нас. —
    А кров, котру кроваві круки
    Клюватимуть у смертний час, —
    Вона впаде в останній раз
    На наші діти, наші внуки.
    Душа зостанеться порожня…
    І буде ніч — така тривожна —
    І в наших душах і в серцях.
    Юрба синів твоїх безбожна
    Вже йде по чорних вулицях…
(«І ось, настав останній час!..» // Мара. — С. 3)
  • Сизокрилі орли не вернулись назад,
    Перед ворогом утікаючи…
(«Думо скорбна моя…» // Мара. — С. 4)
  • Це Ти — це знову Ти, мій Спасе,
    Розіп'ятий на змученій землі…
    Хрести, на котрих за людей ти розп'явся,
    Чорніють у всесвітньому вогні.
    Це ми — це знову ми йдемо —
    Водителі злиденної голоти…
    І дерево, котре росло на ярмо,
    Зрубали ми для другої Голготи.
    Невинного ми вдруге роспнемо,
    І під хрестом розпалимо багаття…
    А потім побожно свій зір зведемо,
    І припадем перед Твоїм розп'яттям.
(«Це Ти — це знову Ти…» // Мара. — С. 5)
  • В крові й вогні про майбутнє в дурмані
    Стільки казок…
(«Ой, та не все ще до щенту розбито…» // Мара. — С. 7)
  • Перекиньчик, запроданець Київ
    Вітає гучно наших ворогів.
    […]
    Заквітчаний червоними квітками,
    Обліплений плякатами страхіть.
    Стоїть, вигукує, розмахує руками:
    «Кінець тобі, кінець! — жовтоблакить!»
(«Перекиньчик, запроданець Київ…» // Мара. — С. 8)
  • Воскресни, краю мій, в новій могутній славі!
    Розвій ворогів на чотирі вітри!
    Прости негідному — нещасному Варавві,
    А гадину на порох розітри.
(«Тебе розіп'ято, мій рідний краю, знов…» // Мара. — С. 9)
  • А в душах наших гупали армійськими чоботами,
    Під музику інтернаціонала.
(«По вулицях тягнулася стотисячна маніфестація…» // Мара. — С. 12)
  • З безодні встав червоний звір,
    Одвічний звір —
    З-за всіх залізних брам…
Ти кажеш: брат
з-за дужих грат? —
Я скажу: кат
і хам!
(«Блакитним ранкам, білим дням…» // Мара. — С. 16)
  • …Нахлинули з півночі гості.
    Села в вогні…
    Спаси нас, помилуй нас, Господи,
    В ці божевільні дні!
(«…І станемо станом останнім…» // Мара. — С. 17)

Примітки

[ред.]
  1. Датується за змістом біографії
  2. Автобіографії, 2015, с. 208
  3. Датується за змістом біографії
  4. Автобіографії, 2015, с. 209
  5. а б Автобіографії, 2015, с. 210
  6. а б в Автобіографії, 2015, с. 213
  7. Автобіографії, 2015, с. 214

Джерела

[ред.]
  • Загул, Дмитро. На грані: Поезії. — К.: Сяйво, 1919. — 48 с.
  • Загул, Дмитро. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1990. — 326 с.
  • Юрисіч Г. [Загул, Дмитро.] Мара. Пам'ятка з червоного року. — К., 1919. — 32 с.
  • Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3