Жінки, що грають в ігри

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Жінки, що грають в ігри — короткометражний документальний фільм української режисерки Надії Парфан. Героїнями стрічки стали переможниці премії Women in Arts 2021: письменниця Софія Андрухович, культурна журналістка Віра Балдинюк, диригентка Оксана Линів, художниця Аліна Клейтман, культурна менеджерка Юлія Федів, кінорежисерка Ірина Цілик та театральна режисерка Тамара Трунова[1].

Цитати з фільму[ред.]

  •  

Гра в резинку була цікавою і я не любила цей поділ, що в щось грають дівчата, а в щось грають хлопці. Я більш любила, коли йдуть спільні ігри[2]. — Жінки в культурному менеджменті

  Юлія Федів
  •  

З початку просто, а потім стає все складніше і чим далі ти просуваєшся, тим вищою треба брати висоту [3]. І пригадую, як я любила тренуватися вдома, для того, щоб показати кращий результат вже потім, в школі, коли ми будемо вже грати з усіма[2]. — Жінки в музиці

  Оксана Линів
  •  

Я відчувала себе більш спокійною і захищеною, коли я грала сама. Ну, зрозуміло: немає конкурентів, ти нікому не програєш, ти можеш просто виграти сам у себе і зупинити гру там, де тобі комфортно зупинитися[2]. — Жінки в театрі

  Тамара Трунова
  •  

Але чомусь було страшенно важливо вигравати. Ну, не тільки в резинки, а в будь-які ігри важливо вигравати, хоча з віком я зрозуміла, що важливо вигравати не всім. І мене це здивувало[2]. — Жінки в кіно

  Ірина Цілик
  •  

Фразу: «Ти ж дівчинка» ми чули дуже часто, з першого класу і часто її промовляла вчителька фізкультури, зокрема коли я намагалася насвистіти якусь мелодію, щоб було веселіше всім займатися, викладачка фізкультури зробила мені зауваження в дуже такій гострій формі, обізвала мене і сказала, що дівчатка не свистять, так роблять тільки зеки[2]. — Жінки в культурній журналістиці, критиці та дослідженнях

  Віра Балдинюк
  •  

Дівчинка повинна бути чемною, слухняною, стриманою, чистенькою. І ці речі мене обурювали тоді в дитинстві, бо я не хотіла бути стриманою, чистенькою і чемною[2]. — Жінки в літературі

  Софія Андрухович
  •  

Можливість виразити свою позицію, свою точку зору нічим не обмежена. Сучасне мистецтво — нічим. Я можу це робити в будь-якій формі. Мене це підкупило, вразило і я зрозуміла, що хочу цим займатися[2]. — Жінки у візуальному мистецтві

  — Аліна Клейтман

Цитати про фільм[ред.]

  •  

Багатьом із нас, жінок, доводиться самотужки боротися зі знеціненням, подвійними стандартами та всеможливими професійними і особистими викликами. Завдяки премії жінки культури отримують належну оцінку своїх досягнення і виразну підтримку. Це важливо тому, що багатьох неймовірних жінок дотепер не пускають в чоловічі клуби престижу і успіху, а їхні здобутки залишаються невидимими в публічному полі[4]. — Про премію UN Women in Arts

  Надія Парфан
  •  

«Жінки, що грають в ігри» – це колективний портрет семи надзвичайних жінок української культури. Ідея фільму прийшла до мене зі світу дитинства. В дитинстві всі ми спочатку були просто дітьми, і лише в певний момент стали дівчатками/хлопчиками. З одного боку, цей поділ був нав’язаний ззовні – штучно і несправедливо. З іншого боку, дівчатка – це окрема субкультура і свій таємничий світ, в якому відбувалось багато магії. У фільмі «Жінки, що грають в ігри» я пропоную повернутися в цей світ і згадати дитяче відчуття гри[5].

  — Надія Парфан
  •  

Жіноча гра – метафізична. Тут може бути якесь сестринство. І має бути. Відсутня жорстка конкуренція, як у чоловічих іграх, де є очевидний виграш. Передусім ідеться про змагання із собою. А також із синдромом самозванки. Яку висоту сама собі поставиш і чи наважишся стрибнути. А за нею йде наступна, і так безкінечно. Самотня гра, як не парадоксально. Усі ми, жінки в культури, теж трохи одинакуваті[6].

  — Надія Парфан
  •  

Назва стрічки — це парафраза теорії голландського культуролога Йогана Хейзінги про homo ludens (людину, що грає). Хейзінга каже, що вся культура походить з ігрової природи людини, а сама здатність до гри є невід’ємною рисою людини як виду. До речі, тварини також грають в ігри! Різниця лише в тому, що в дитячому віці ми граємо в резинки чи квадрат, а в дорослому — в мистецьку кар’єру, самореалізацію, успіх[4].

  — Надія Парфан
  •  

Наших героїнь вирізняє те, що вони однаково добре вміють перемагати і помилятися. Ці жінки зробили свій екзистенційний вибір і обрали мистецтво як шлях — з усім, що трапиться по дорозі. Я побачила їх абсолютно досконалими і прекрасними в тому стані, в якому вони є сьогодні. А в той же час мене вразила сильна самокритичність, яка властива більшості героїнь. Цим жінкам потрібно частіше нагадувати про те, які вони круті, і давати їм більше приводів пишатися собою[4].

  — Надія Парфан
  •  

Це була радикальна ідея – взяти потужних діячок культури і грати з ними в резинки. Звучить божевільно. Були сумніви. Чи не посилимо стереотипи, замість боротися з ними? Допомогли біографії героїнь. Перше, що питала – у що грали в дитинстві. Почалися такі цікаві історії, що про це може бути окрема стрічка. Це стало вирішальним аргументом[6].

  — Надія Парфан
  •  

Цей фільм варто побачити вже хоча б тому, що його героїнями є сім найкрутіших жінок в українській культурі сьогодні. У майбутньому про нашу епоху будуть судити за їхніми творами.
А ще це фільм, який пропонує подивитися на так званий «успіх» з точки зору дитячої гри. Усі ми колись були дітьми, а потім виросли — і продовжили грати в дорослі ігри. Іноді варто нагадати собі, що все це насправді гра — і не забути трохи повеселитися[4].

  — Надія Парфан

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg