Перейти до вмісту

Джапарова Еміне Айяровна

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Емінє Джеппар)
Еміне Джапарова
Я мусульманка. Це важливий елемент моєї ідентичності[1].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Еміне Айяровна Джапа́рова (також Емінє Джеппар, крим. Emine Ayar qızı Ceppar; 5 травня 1983) — українська кримськотатарська політична та державна діячка, журналістка, перша заступниця Міністра закордонних справ України

Цитати

[ред.]
  •  

Балансувати завжди складно. Найскладніше — балансувати. У цьому майстерність життя. Ця епоха відкриває набагато більше можливостей для жінок, ніж будь-яка попередня[2].

  •  

Будь-яка платформа або стратегія не деокупують Крим самі по собі. Але надважливим є мати певне бачення та реалізовувати відповідну політику. І це щоденна та кропітка робота[3].

  •  

Для мене баланс між роботою й особистим життям — норма, це частина мого вибору. Кар'єра — органічна частина мене. Це не про жертовність, не про гризоти, не про те, «а що ж мені тепер із цим робити і як все встигнути». Це мій свідомий вибір. Коли діти запитують, навіщо ти ходиш на роботу, я говорю чесно: тому що мені цікаво і я люблю її[1].

  •  

З півтори тисячі працівників у МЗС третина — жінки. Це немало, але треба зважати на їхні посади. Все одно виходить, що керівний склад — здебільшого чоловіки. Жінок на керівних посадах і посадах послів у нас мало, саме тому ми хочемо мотивувати молодих дипломаток вірити в себе. Тому що для мене ключ до розв’язання гендерного питання — насамперед у впевненості в собі[1].

  •  

Крим — мій біль. Я звикла, що він перманентний, а єдиний спосіб його сублімувати — робота. І якщо запитаєте, чого найбільше хочу, то скажу — повернення Криму. Вся моя професійна діяльність останні шість років — шлях до цього[1].

  •  

Кримськотатарська культура – частина української, чи ні? Мене дуже тішить, що ми подали кримськотатарський орнамент до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО від України. Це те, чого країна не зробила до 2014 року[3].

  •  

Кожен на своєму рівні має відповісти для себе, хто я такий, чому я живу тут, що я роблю? Я свій вибір зробила, в 2014 році виїхавши з Криму і працюючи зараз, аби повернути український півострів[3].

  •  

Мені важливо презентувати мою культуру через образ. Я часто надягаю фес[4], коли виступаю на різних міжнародних майданчиках, він має органічний вигляд зі строгими сукнями[1].

  •  

Мета всіх змін – реконструкція свідомості. Нам також хочеться оживити обличчя МЗС. Показати, що це не просто кам’яна будівля на Михайлівській, не просто прапори. Передусім МЗС — це люди, і жінки, зокрема. Це долі, спроби поєднати сім’ю й роботу — іноді дуже непрості[1].

  •  

Публічна дипломатія завжди вимагає ресурсу. Ніяка сила, навіть м’яка, не буває дешевою. Тому що ми говоримо про те, щоб транслювати назовні контент, який ми тут робимо, а це вимагає грошей[3].

  •  

Система, яка дісталася нам від радянської влади, не працює, а нових усталених правил ще немає. Все народжується на наших очах. Ми спостерігаємо процес, який я називаю down to earth — політики стають простішими й сучаснішими. Сьогодні дуже просто зв’язатися з міністром або віцепрем’єр-міністром, просто написавши йому у Facebook[1].

  •  

Сьогодні ви не знайдете жодної організації, яка була б на 100% ефективна. ОБСЄ приймає рішення консенсусно, а рішення Ради безпеки ООН можуть ветуватись одним членом – Росією, наприклад, якщо вони їй невигідні[3].

  •  

У 20 років понад усе на світі я прагнула стати послом, першою кримськотатарською жінкою на цій посаді. Мені хотілося інтегрувати свій народ у міжнародну політику на високому рівні. Тепер амбіції змінилися, я розумію, що моя посада — радше про відповідальність та можливості[1].

  •  

Час для себе — це ті миті, коли я можу мовчки зосередитися на своєму усвідомленні швидкості життя й проаналізувати, що відбулося, що я відчуваю із цього приводу, чи подобаються мені ці перегони. Я намагаюсь усвідомлено висмикувати себе із цих перегонів і давати час поміркувати із заплющеними очима[2].

  •  

Часто, аналізуючи те, що ми зробили за шість років тут, в Україні, розумію, що тут відбулась глобальна реконструкція країни і свідомості. Це процес, який тягнеться у часі, і вимагає участі багатьох в державі, в тому числі державних установ, міністерств, залізниці і так далі[3].

  •  

Щастя — це завжди внутрішній стан, ззовні щастя годі й шукати. Тому мій професійний успіх — результат внутрішніх трансформацій, які зі мною сталися. Чи маю виклики в повсякденному житті — звісно! Чи маю проблеми — певна річ. Чи шукаю можливості бути більше з дітьми — так, постійно. Я не хочу вдавати ідеальну жінку, якою не є[1].

  •  

Що дійсно важливе — зосередження уваги. Якщо за щось беруся, я точно дійду суті справи й докладу максимум зусиль, щоб дістати результат. Це про якість того, що обираю робити[2].

  •  

Як встигнути все? Як за цим «все» встигати жити? Мій пошук балансу зосереджується саме в цій площині. Наразі я дозволяю собі віддавати багато часу й енергії роботі та професійній реалізації. Такий період і мій вибір. Ставлюся до цього спокійно та з розумінням, що ніщо не вічне[2].

  •  

Як держава ми зараз себе переосмислюємо. Що ми є, хто ми є... І я рада, що нарешті частиною цієї національної усвідомленості стане й кримськотатарська культура. Нам важливо показати, що Україна — це не тільки косівські вишиванки або кераміка з Опішні, а ще й орнек[1].

  •  

Я думаю, ми підійшли до історичної межі, коли усвідомлюємо, що багато організацій не мають ідеальних формул та рішень і можуть бути легко паралізовані. Потім, починаючи аналізувати, чому так, розумієш, що швидкі рішення і відповіді можливі лише в авторитарних системах. В демократичних все по-іншому[3].

  •  

Як кримська татарка я відчуваю свою приналежність до України. Але до початку окупації Криму часто було таке, коли кримських татар в офіційному Києві розглядали як «п’яту колону Турецької республіки» і чекали від нас сепаратизму. Натомість в Криму процвітали десятки російських організацій, кожен другий долар бізнесу належав росіянам, не говорячи вже про військову базу РФ[3].

  •  

Якщо подивитись на те, що відбувалось протягом всього періоду нашої незалежності, то останні шість років – найдинамічніший її період. І найскладніший. Але ми рухаємось супершвидкими темпами і, мені здається, у правильному напрямку – від вектору на ЄС і НАТО до відновлення територіальної цілісності, формулювання ідентичності та захисту національних інтересів[3].

  •  

Я розумію, що якби не події 2014 року, ми як суспільство не змогли б розірвати оцей зв’язок з Росією. Але ми це зробили і, сподіваюсь, не відкотимося назад[3].

  •  

2014 року мала відчуття, ніби хтось чужий прийшов, попорпався в моїх речах і викинув їх на смітник. Тому я виїхала майже відразу. Але перше літо окупації прожила в Криму, і це було складно. Пам’ятаю, як на пляжі в Алушті побачила жінку, що продавала пахлаву й називала її на російський манір «хворост медовый». Після такого чітко усвідомлюєш, що сталося[1]. — Про окупацію Криму

Примітки

[ред.]