Джапарова Еміне Айяровна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Еміне Джапарова
Emine Dzhaparova (26063607137).jpg
Я мусульманка. Це важливий елемент моєї ідентичності[1].
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Еміне Айяровна Джапа́рова (також Емінє Джеппар, крим. Emine Ayar qızı Ceppar; 5 травня 1983) — українська кримськотатарська політична та державна діячка, журналістка, перша заступниця Міністра закордонних справ України

Цитати[ред.]

  •  

Балансувати завжди складно. Найскладніше — балансувати. У цьому майстерність життя. Ця епоха відкриває набагато більше можливостей для жінок, ніж будь-яка попередня[2].

  •  

Для мене баланс між роботою й особистим життям — норма, це частина мого вибору. Кар'єра — органічна частина мене. Це не про жертовність, не про гризоти, не про те, «а що ж мені тепер із цим робити і як все встигнути». Це мій свідомий вибір. Коли діти запитують, навіщо ти ходиш на роботу, я говорю чесно: тому що мені цікаво і я люблю її[1].

  •  

З півтори тисячі працівників у МЗС третина — жінки. Це немало, але треба зважати на їхні посади. Все одно виходить, що керівний склад — здебільшого чоловіки. Жінок на керівних посадах і посадах послів у нас мало, саме тому ми хочемо мотивувати молодих дипломаток вірити в себе. Тому що для мене ключ до розв’язання гендерного питання — насамперед у впевненості в собі[1].

  •  

Крим — мій біль. Я звикла, що він перманентний, а єдиний спосіб його сублімувати — робота. І якщо запитаєте, чого найбільше хочу, то скажу — повернення Криму. Вся моя професійна діяльність останні шість років — шлях до цього[1].

  •  

Мені важливо презентувати мою культуру через образ. Я часто надягаю фес[3], коли виступаю на різних міжнародних майданчиках, він має органічний вигляд зі строгими сукнями[1].

  •  

Мета всіх змін – реконструкція свідомості. Нам також хочеться оживити обличчя МЗС. Показати, що це не просто кам’яна будівля на Михайлівській, не просто прапори. Передусім МЗС — це люди, і жінки, зокрема. Це долі, спроби поєднати сім’ю й роботу — іноді дуже непрості[1].

  •  

Система, яка дісталася нам від радянської влади, не працює, а нових усталених правил ще немає. Все народжується на наших очах. Ми спостерігаємо процес, який я називаю down to earth — політики стають простішими й сучаснішими. Сьогодні дуже просто зв’язатися з міністром або віцепрем’єр-міністром, просто написавши йому у Facebook[1].

  •  

У 20 років понад усе на світі я прагнула стати послом, першою кримськотатарською жінкою на цій посаді. Мені хотілося інтегрувати свій народ у міжнародну політику на високому рівні. Тепер амбіції змінилися, я розумію, що моя посада — радше про відповідальність та можливості[1].

  •  

Час для себе — це ті миті, коли я можу мовчки зосередитися на своєму усвідомленні швидкості життя й проаналізувати, що відбулося, що я відчуваю із цього приводу, чи подобаються мені ці перегони. Я намагаюсь усвідомлено висмикувати себе із цих перегонів і давати час поміркувати із заплющеними очима[2].

  •  

Щастя — це завжди внутрішній стан, ззовні щастя годі й шукати. Тому мій професійний успіх — результат внутрішніх трансформацій, які зі мною сталися. Чи маю виклики в повсякденному житті — звісно! Чи маю проблеми — певна річ. Чи шукаю можливості бути більше з дітьми — так, постійно. Я не хочу вдавати ідеальну жінку, якою не є[1].

  •  

Що дійсно важливе — зосередження уваги. Якщо за щось беруся, я точно дійду суті справи й докладу максимум зусиль, щоб дістати результат. Це про якість того, що обираю робити[2].

  •  

Як встигнути все? Як за цим «все» встигати жити? Мій пошук балансу зосереджується саме в цій площині. Наразі я дозволяю собі віддавати багато часу й енергії роботі та професійній реалізації. Такий період і мій вибір. Ставлюся до цього спокійно та з розумінням, що ніщо не вічне[2].

  •  

Як держава ми зараз себе переосмислюємо. Що ми є, хто ми є... І я рада, що нарешті частиною цієї національної усвідомленості стане й кримськотатарська культура. Нам важливо показати, що Україна — це не тільки косівські вишиванки або кераміка з Опішні, а ще й орнек[1].

  •  

2014 року мала відчуття, ніби хтось чужий прийшов, попорпався в моїх речах і викинув їх на смітник. Тому я виїхала майже відразу. Але перше літо окупації прожила в Криму, і це було складно. Пам’ятаю, як на пляжі в Алушті побачила жінку, що продавала пахлаву й називала її на російський манір «хворост медовый». Після такого чітко усвідомлюєш, що сталося[1]. — Про окупацію Криму

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg