Елізабет Осбрінк
| Елізабет Осбрінк | |
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Елізабет Осбрінк (швед. Elisabeth Åsbrink) — шведська журналістка та письменниця.
Цитати[ред.]
Голокост безпосередньо торкнувся моєї родини. Мій батько народився і виріс в Угорщині. В часи Другої світової вбили його батька, мого дідуся, та частину родини[1]. — Про теми власних книжок |
Дехто скаже вам, що медіа у Швеції дедалі більше підпадають під вплив правого способу мислення, але я не повністю розділяю цю думку. Мені здається, наші медіа є лояльними до біженців та мігрантів у такий спосіб, який не є дуже добрим. Вони фокусуються на однотипних історіях і недостатньо говорять про проблеми. Думаю, часто це пов’язано з місцем проживання. Тобто більшість біженців живуть у маленьких містечках, натомість журналісти зосереджені у великих містах і їм важливі великі історії, що виникають там[1]. |
Локальні медіа пишуть про мігрантів і біженців. Вони розповідають хороші, позитивні, успішні історії: як люди стають друзями, як підтримують одне одного, як школи виходять на страйк, через те, що когось із дітей видворяють з країни. Це прекрасні історії, і їх справді у Швеції є чимало. Але, з іншого боку, є багато людей, які відчувають, що засоби масової інформації не говорять про реальність, з якою вони стикаються – у маленьких містечках, де немає великих коштів, люди почуваються наляканими, що умови їхнього життя стануть гіршими у зв’язку з прибуттям біженців. Про проблеми такого типу медіа не говорять достатньо[1]. |
Ми всі дуже різні, у нас різний колір шкіри, різна релігія, проте існує те, що нас об’єднує: ми всі — люди. Ця ідея стала дуже важливою у 1947 році, після війни. Політичні діячі мали це за ідеал і на цьому будували політику. Але тепер ми знову одержимі тим, що нас роз’єднує. По-друге, зараз є ті, хто ставить під сумнів природні права людини і кажуть, що не всі люди однакові. Такі голоси звучать в Росії, Чехії, Польщі[1]. — Про проблематику книжки «1947» |
Пропаганда – це не першорядна проблема для Швеції. Проте у нас є тенденція до поширення фейкових новин, неправдивої інформації про іноземців, мігрантів, біженців. Нібито мігранти скоюють злочини та поводяться неналежним чином. Таку інформацію часто розповсюджує права політична партія. Це – те, що найближче до означення пропаганди у Швеції[1]. |
У 1947 році мій батько був 10-річним хлопчиком і перебував у таборі для біженців. У таборі для дітей, чиїх батьків убили нацисти. Тоді в Європі були тисячі дітей, батьки яких загинули чи були вбиті. Проте доля батька трохи відрізнялася від долі інших дітей – він залишився не повним сиротою. Його мати, моя бабуся, вижила. Одного дня вона прийшла до табору, де він перебував і запропонувала батькові вибір: повертатися з нею в Будапешт або залишитися в таборі, зі своїми друзями. Важливо зазначити, що це був сіоністський і соціалістичний табір. Його ціллю було потрапити до Палестини[1]. — Про книжку «1947» |
Швеція прийняла насправді багато біженців: сто шістдесят сім тисяч сирійських біженців. Я абсолютно переконана, що ми можемо їх прийняти, але потрібен діалог у суспільстві. Якщо не говорити про проблеми, то страх може обернутися негативом. Особливо про це варто думати в контексті діяльності правої партії, яка у нас існує[1]. |
Я думаю, найголовніша роль літератури – це щоб її читали. Тому що акт читання дозволяє говорити голосам, думкам, фантазіям інших. Це — дуже демократичний акт[1]. |
Примітки[ред.]
