Галина Леонідівна Гордасевич (31 березня 1935, м. Крем'янець на Тернопільщині — 11 березня 2001, м. Львів, похована у Крем'янці) — українська поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху.
Пам'ятаймо, чиї ми,
Пам'ятаймо, скільки нас,
За чим нас в цей світ послали.
Ми досі дзвеніли кайданів кільцями —
Задзвонімо ж дзвонами слави.[1]
Цей скромний пейзаж,
де в небі хмарина купчаста,
і вишня край хати,
і біля дороги трава,—
оце воно й є,
що називається — щастя,
оце воно й є,
чим душа наша досі жива.[1]
Куди ж поспішаємо, люди?
Спинім цю гонитву шалену!
Коли життя прогайнуєм —
воно не повернеться знов.[1]
Щасливий той, у кого дні,
Мов осінь, тихі і погідні.[1]
Щасливий той, чиї труди
лягли в ріллю добірним зерном
І урожаєм не мізерним,
А устократ дали труди.
Земля за труд завжди поверне,
І матимеш з роси й води.[1]
Люблю життя. Яке воно не є.
Люблю життя.
Це так прекрасно — жити,
Надіятись, любити і дружити,
І кожним днем прожитим дорожити,
І слухати, як в грудях серце б'є.[1]
Всіма чуттями я життя ловлю.
У ньому місце є великому й малому.[1]
Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт,
Що нам дарує Бог з своєї волі.
Минає радість, та минають й болі,
І все-таки який прекрасний світ.[1]
Надривається жінка під торбами,
Розривається жінка між чергами.
…А кажуть: слід бути гордими!
…А кажуть: слід бути чемними! — «Жіноча доля»[1]
Ви були казково прегарною,
Обіцяв на руках носити,
А тепер було б справою марною,
Щоб за хлібом пішов, попросити! — «Жіноча доля»[1]
Поможи їй з глибин історії
Хоч ти, матінко Берегине,
І тоді в піднебеснім просторі Україна не вмре, не загине. — «Жіноча доля»[1]
І наповнює море краплина,
Сходить сонце в небеснім склепінні.
Постає велика Вкраїна
На великім жіночім терпінні. — «Жіноча доля»[1]
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі