Горбачов Дмитро Омелянович

Дмитро Горбачов

Стаття у Вікіпедії

Дмитро Омелянович Горбачов (нар. 13 жовтня 1937, м. Алапаєвськ Свердловської області, Росія) — український мистецтвознавець, історик мистецтва України, міжнародний експерт мистецьких творів, професор. Почесний академік Національної академії мистецтв України (2023).

Цитати

Для мене радість невимовна — це виставка українського модернізму в мадридському музеї Тіссена. Головний куратор — Костя Акінша. Свого часу він був неприхильний до України, а тепер — великий шанувальник. Акінша — киянин. Працював у Музеї Ханенків. Переїхав до Німеччини, потім до Іспанії. Став знаменитим зокрема тому, що виказав державні таємниці: що частина Дрезденської галереї схована в Музеї Ханенків.

Є така біблійна історія як Савло став Павлом: спочатку нищив християн, а потім став чи не головним апостолом Христа. Коли розпався Союз, наші викладачі в Інституті, всі партійці, були страшенно дезорієнтовані. Я бачив, як вони мучаться, і вирішив їх виручити цією історією про Павла.

Коли я відкрив твори, призначені на списання, то почав їх атрибутувати. Деякі далися дуже просто. Наприклад, твір значився як анонімний. Я дивлюся на фотографію 1920-х років — там експозиція Вадима Меллера і якраз та робота, що в музеї на списання. Тепер її експонують на великій виставці українського модернізму в Мадриді. Олександра Екстер теж анонімна була. А я бачу — геніальна річ! Якраз у той час працював над Петрицьким і мав монографію Якова Туґендгольда 1922 року про Екстер, у якої Петрицький жив, вчився і працював. І от там на фронтисписі — фотографія картини «Міст Севр» — тієї ж, що на списання. Це була моя перша атрибуція.

Ми ж відкрили Олександра Богомазова. Я носив твори від його дружини Ванди до музею на реставрацію, а потім повертав. Його роботи навіть стояли в моєму кабінеті. Туди приходив колекціонер Борис Свєшніков, який займався Васильківським та Левченком. І десь через пів року він сказав: «Я лівію, мені починає подобатися Богомазов». Так почав купувати в Богомазової твори: там була блискуча колекція, яка перейшла в західні колекції.

Мирослав Попович у праці «Нарис історії культури України» одним із перших звернув увагу на те, що свідомим українцем був Олексій Толстой із Розумовських. Толстой пишався, що з того роду, і мав свої способи українізації родичів. Про це писав художник Лев Жемчужников, його племінник: коли він приїхав до Толстого в Україну, той дав йому почитати Шевченка. «І я так був вражений, що став українцем моментально і на все життя», — казав Жемчужников, який потім приятелював із Шевченком. Щобільше, якби не Олексій Толстой, Олександр II не звільнив би Шевченка із заслання. Він товаришував із царем з дитинства і сказав йому прямо: «Ноги моєї тут не буде, якщо не випустиш».

Моя бабушка Марія Гаврилівна казала, що ми — мурома. А батько — Омелян Григорович Горбачов — із Брянщини. Коли мені було 8 років, сім’я переїхала до Києва. Тепер я вже розумію, що тоді масово переселяли росіян сюди, щоби русифікувати Україну. А мільйони українців — у Сибір, де їх русифікували. Але на кожному кроці я чув українську мову, пісні. Хоча школа була російськомовна й навчання в Київському університеті — переважно також. Але було ще двоє-троє «недобитків», які читали українською. А коли працював у Київському державному музеї українського мистецтва, то почав придивлятися-прислухатися.

Рєпін же українець: писав українською листи до Яворницького, у Петербурзі ходив до українського земляцтва разом із Миколою Мурашком, там вони співали сороміцьких пісень: Як би не ті тини та не перетинки, / То ходив би до дівчат робити дитинки. Він сам про це писав.

Тепер москвофільство, яке завше існувало в Україні, вивітрилося. Росіяни налаштували проти себе всю націю. Хоча тенденція була нормальна. Мій знайомий україніст-німець Вільфрід Їльге вивчав Донбас і 1990 року провів там опитування «Як ви себе ідентифікуєте?». На першому місці були радянські люди, на другому — донецькі, на третьому — українці. Через 10 років: на першому — українці, на другому — донецькі, на третьому — радянські. Останні вже відмирали.

У доповіді на Всеукраїнському з’їзді художників 1918 року, за Скоропадського, Богомазов сказав, що ми маємо свою державу! Так, він був російськомовний. Але одну свою рецензію на виставку АРМУ написав українською, такою саморобною. Потім в анкетах писав, що українець.

Я називаю це 400-річною війною. Нищили українську культуру, мову. Столипін колись сказав: «На землях, которые когда-то називались Малороссией, украинского языка не было, нет и быть не может». Так знаєте, хто дав йому по морді? Зеєв-Жаботинський, приятель Петлюри, сіоніст! Він написав, що міста русифіковані, але на передмісті починається українське море — село, яке себе ще покаже. Це було в 1911—1912 роках... А на початку 1918-го вже Муравйов і його матросня ходили Києвом і співали: Эх, яблочко, цвета красного, что Украине конец — дело ясное. Голодомор — також винищення українців. Тепер вони знову «українське питання» хочуть розв’язати.