Перейти до вмісту

Горбачов Дмитро Омелянович

Матеріал з Вікіцитат
Дмитро Горбачов
Стаття у Вікіпедії

Дмитро Омелянович Горбачов (нар. 13 жовтня 1937, м. Алапаєвськ Свердловської області, Росія) — український мистецтвознавець, історик мистецтва України, міжнародний експерт мистецьких творів, професор. Почесний академік Національної академії мистецтв України (2023).

Цитати[ред.]

  •  

Для мене радість невимовна — це виставка українського модернізму в мадридському музеї Тіссена. Головний куратор — Костя Акінша. Свого часу він був неприхильний до України, а тепер — великий шанувальник. Акінша — киянин. Працював у Музеї Ханенків. Переїхав до Німеччини, потім до Іспанії. Став знаменитим зокрема тому, що виказав державні таємниці: що частина Дрезденської галереї схована в Музеї Ханенків[1].

  •  

Є така біблійна історія як Савло став Павлом: спочатку нищив християн, а потім став чи не головним апостолом Христа. Коли розпався Союз, наші викладачі в Інституті[2], всі партійці, були страшенно дезорієнтовані. Я бачив, як вони мучаться, і вирішив їх виручити цією історією про Павла[1].

  •  

Коли я відкрив твори, призначені на списання, то почав їх атрибутувати. Деякі далися дуже просто. Наприклад, твір значився як анонімний. Я дивлюся на фотографію 1920-х років — там експозиція Вадима Меллера і якраз та робота, що в музеї на списання. Тепер її експонують на великій виставці українського модернізму в Мадриді.
Олександра Екстер теж анонімна була. А я бачу — геніальна річ! Якраз у той час працював над Петрицьким і мав монографію Якова Туґендгольда 1922 року про Екстер, у якої Петрицький жив, вчився і працював. І от там на фронтисписі — фотографія картини «Міст Севр» — тієї ж, що на списання. Це була моя перша атрибуція[1].

  •  

Ми ж відкрили Олександра Богомазова. Я носив твори від його дружини Ванди до музею на реставрацію, а потім повертав. Його роботи навіть стояли в моєму кабінеті. Туди приходив колекціонер Борис Свєшніков, який займався Васильківським та Левченком. І десь через пів року він сказав: «Я лівію, мені починає подобатися Богомазов». Так почав купувати в Богомазової твори: там була блискуча колекція, яка перейшла в західні колекції[1].

  •  

Мирослав Попович у праці «Нарис історії культури України» одним із перших звернув увагу на те, що свідомим українцем був Олексій Толстой із Розумовських. Толстой пишався, що з того роду, і мав свої способи українізації родичів. Про це писав художник Лев Жемчужников, його племінник: коли він приїхав до Толстого в Україну, той дав йому почитати Шевченка. «І я так був вражений, що став українцем моментально і на все життя», — казав Жемчужников, який потім приятелював із Шевченком. Щобільше, якби не Олексій Толстой, Олександр II не звільнив би Шевченка із заслання. Він товаришував із царем з дитинства і сказав йому прямо: «Ноги моєї тут не буде, якщо не випустиш»[1].

  •  

Моя бабушка Марія Гаврилівна казала, що ми — мурома. А батько — Омелян Григорович Горбачов — із Брянщини. Коли мені було 8 років, сім’я переїхала до Києва. Тепер я вже розумію, що тоді масово переселяли росіян сюди, щоби русифікувати Україну. А мільйони українців — у Сибір, де їх русифікували. Але на кожному кроці я чув українську мову, пісні. Хоча школа була російськомовна й навчання в Київському університеті — переважно також. Але було ще двоє-троє «недобитків», які читали українською. А коли працював у Київському державному музеї українського мистецтва, то почав придивлятися-прислухатися[1].

  •  

Рєпін же українець: писав українською листи до Яворницького, у Петербурзі ходив до українського земляцтва разом із Миколою Мурашком, там вони співали сороміцьких пісень: Як би не ті тини та не перетинки, / То ходив би до дівчат робити дитинки. Він сам про це писав[1].

  •  

Тепер москвофільство, яке завше існувало в Україні, вивітрилося. Росіяни налаштували проти себе всю націю. Хоча тенденція була нормальна. Мій знайомий україніст-німець Вільфрід Їльге вивчав Донбас і 1990 року провів там опитування «Як ви себе ідентифікуєте?». На першому місці були радянські люди, на другому — донецькі, на третьому — українці. Через 10 років: на першому — українці, на другому — донецькі, на третьому — радянські. Останні вже відмирали[1].

  •  

У доповіді на Всеукраїнському з’їзді художників 1918 року, за Скоропадського, Богомазов сказав, що ми маємо свою державу! Так, він був російськомовний. Але одну свою рецензію на виставку АРМУ[3] написав українською, такою саморобною. Потім в анкетах писав, що українець[1].

  •  

Я називаю це 400-річною війною. Нищили українську культуру, мову. Столипін колись сказав: «На землях, которые когда-то називались Малороссией, украинского языка не было, нет и быть не может». Так знаєте, хто дав йому по морді? Зеєв-Жаботинський, приятель Петлюри, сіоніст! Він написав, що міста русифіковані, але на передмісті починається українське море — село, яке себе ще покаже. Це було в 1911—1912 роках... А на початку 1918-го вже Муравйов і його матросня ходили Києвом і співали: Эх, яблочко, цвета красного, что Украине конец — дело ясное.
Голодомор — також винищення українців. Тепер вони знову «українське питання» хочуть розв’язати[1].

Примітки[ред.]

  1. а б в г д е ж и к л Мистецтвознавець Дмитро Горбачов: «випадковий» хранитель українського авангарду
  2. Йдеться про Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, де працював Горбачов
  3. Асоціація революційного мистецтва України