Перейти до вмісту

Влодко Кауфман

Матеріал з Вікіцитат
Влодко Кауфман
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Влодко (Володимир) Кауфман (нар. 2 березня 1957, Караганда, Казахстан) — український художник німецького походження, живописець, графік, перформер. Автор багатьох мистецьких проєктів та учасник персональних і групових виставок.

Цитати

[ред.]
  •  

Взагалі я вважаю, що візуальне мистецтво не повинно бути пояснювальним.
Якщо я пояснив, то нав'язав ідею. Я повинен видати параметри: от у вас є яйце, є пательня, є олія, є молоко. Я видав параметри, це і є твір – готуйте з цього.
Ми ж коли слухаємо музику, ми ж не переймаємося: розуміємо ми її чи ні. Ми її сприймаємо[1].

  •  

Візуальне мистецтво тому й називається візуальним. Це не літературний твір. Ти через очі сприймаєш відношення кольорів, співставлення пропорції предметів, їхню конструкцію. Не має значення: це живопис, чи інсталяція, чи скульптура
.От мені сподобався твір. Я приходжу подивитися на нього завтра, і він мені подобається знову так само, як вчора. Якщо кожного дня я сприйматиму твір так само, як першого разу, за тиждень я до нього не прийду – він для мене вмер.
Кожний хороший твір має мільйони трактувань для кожного глядача і в кожний час його життя[1].

  •  

В мене є один проєкт, який закінчиться, хіба коли закінчиться війна. Він присвячений синдрому звикання. Називається «Бесіда». Я кожен день малюю один і той самий образ – портрет воїна. В касці, абстрактно чи напівабстрактно. Кожен день на якихось папірцях, що є під руками, талончиках, чеках, квитанціях за комуналку. Я кожен день малюю тих воячків. Малюю, фіксуючи їхнє зникнення.
До 2022-го року в нас була статистика загиблих і поранених. Я кожен день цю статистику вимальовував. В мене там склалося десь 12 з чимось тисяч портретиків. Зараз я їх малюю значно активніше. Причому я не знаю статистики. Я кожен день малюю, малюю, малюю, тобто я фіксую загиблих.
Все це почалося з того, що я зауважив, що цифри в новинах про загиблих чи поранених звучать як суха статистика[1].

  •  

В мистецтві для мене не існує категорій «поганий і добрий». Я не настільки вже молодий, щоб так категорично мислити.
Я мислю інакше: це на мене впливає, а це – ні. Але ця оцінка не дає мені права називати щось гімном чи не гімном[1].

  •  

В нас містерія плакатності. Особливо це відчувалося в перші місяці[2]. Плакати – це мистецтво емоцій, і художники вивалювали емоцію. На будь-яку подію з'являлася якась візія: плакати саркастичні, смішні, жахливі, трагічні.
Але плакатністю починають трохи зловживати. Щирий запит і щира реакція перетворюються на моду. Це притаманно митцям і соціуму[1]. — Про напрямок мистецтва, який найточніше описує процеси в Україні

  •  

І все, що цікавить зараз Захід, коли вони пропонують майданчики для українських митців – вони вважають, що наскрізною темою має бути тема війни. Тому що так простіше, це виразніше.
Пора вже трохи це фільтрувати. На цій хвилі з'явилось дуже багато – особливо серед молоді – художників, які почувають, що вони зробили в світі мистецтва якусь революцію. Вони спекулюють на темі війни – це дуже прикро.
От я не хотів ніколи малювати плакатів, тому що я знаю, що завтра це мине. Звичайний натюрморт може тебе сильніше вразити, ніж намальована ракета[1].

  •  

Кожен з українських художників по-різному почав реагувати на війну: хтось каже «Яке мистецтво?», хтось пішов воювати, в когось почалася депресія, а когось накрило і він раптом взявся щось робити.
Мене накрило. Я займаюся дуже різними проєктами, залежно від того, наскільки кожна технологія дає мені можливість втілити ту чи іншу ідею. Сьогодні це може бути інсталяція, завтра – гепенінг, післязавтра – театральна вистава. Я дуже давно не брався до живопису, а як почалася війна, став малювати.
Твори виходять дуже напружені, хоча там немає ані вибухів, ані солдатів. Процес малювання для мене навіть важливіший, ніж результат[1].

  •  

Кожна річ має органічний сенс. Зараз, якщо взяти народне мистецтво, це сувенірка, бездарні і кічові вишивки, якими треба похизуватися. Тобто це така складова упаковочного мистецтва. Коли ніби все класно, але коробку відкриваєш, в ній нічого немає, порожнеча.
Упаковочне мистецтво – це величезна трагедія сучасного мистецтва. Я за це дуже переживаю[1].

  •  

Мене найбільше вбиває питання: «Що ви хотіли цим сказати?». Та нічого я не хотів цим сказати! Я не говорю – я роблю[1].

  •  

Мені здається, ту енергію, яка з'явилася під час війни, можна транслювати в творчості так, щоб це були твори про війну, але не тільки через атрибутику бомб, вибухів, зруйнованих міст. Важливе переосмислення цієї катастрофи, в якій ми опинилися[1].

  •  

У мене до чорного кольору ніколи не було негативного ставлення. Чорний колір – це не колір трауру. Це ж умовність – в японців траурним кольором вважається білий. Чорний колір дуже благородний, глибокий; це прірва, безмежність, невизначеність[1].

  •  

Уявіть вазонок, в якому росте квітка. Всі бачать її пелюстки і ніхто не заглиблюється в кореневище. Я часто роблю такий перформанс: витягую квітку за стовбур з вазонка і бачу, що кореневище має форму вазонка. Ця квітка не вільна, вона росла так, як її запрограмував порожній вазонок.
Кореневище – це історія, це пам'ять, вони формують те, що ти бачиш на поверхні. Тому й важливо, щоб історія і пам'ять не були спотворені. Щоб ми в певний момент не зрозуміли, що ми в якомусь вазонку[1].

  •  

Як тільки справа доходить до абстрактного живопису, відразу у людини починається ступор: я нічого не розумію. Я кажу: ну ви ж музику розумієте. Музика це ж абстракція, це набір звуків, який впливає на вашу свідомість. То чому ви не сприймаєте абстракцію[1]?

  •  

Я колись був кочегаром, тож є таке поняття в системі котелень – підривні клапани. Якщо щось пішло не так, спрацьовує підривний клапан, який дозволяє випустити пару, щоб не вибухнув котел. Приблизно так я собі уявляю мистецтво[1].

  •  

Я не знаю, як виправляти росіян. Єдине, що на них може вплинути – фізична сила. Може, програш у війні почне потрохи їх витвережувати, якусь частину.
Треба купу всього ламати. За сотні років вони створили, вигадали і сконструювали безліч стереотипів про «русскій мір», про «русскую цивілізацію», про обраний народ і безліч такої херні, яку з успіхом сотні років хаває цілий світ[1].

Примітки

[ред.]