Бандрівський Микола Стефанович

Микола Бандрівський

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Бандрівський Микола Стефанович (нар. 17 грудня 1964, м. Стрий, Україна) — український археолог, історик, доктор історичних наук, професор. Депутат Львівської міської ради (1998—2002). Голова Археологічної комісії Наукового товариства імені Шевченка (1989).

Цитати

Археологи від інших науковців відрізняються тим, що працюють із фактажем, пов’язують факти і роблять висновки. Ще до Казимира ми мали кам’яний Львів із мурованими спорудами – соборами, палацами. Перед початком будівництва телевежі на Високому замку в 1950 і 1951 роках наш Інститут українознавства імені Крип’якевича НАН України, який тоді називався Інститут суспільних наук АН УРСР, два роки проводив розкопки, якими керував Олексій Ратич. І вперше такі широкомасштабні розкопки показали надзвичайно цікавий матеріал – багато уламків плінфи. Плінфа – це така квадратна давньоруська цеглина товщиною приблизно 2,5 сантиметра, якою викладали підлоги в соборах, церквах, палацах, тобто винятково в мурованих спорудах. Також тоді було знайдено багато стопленої мідної бляхи з покрівель. Коли виникали пожежі, вона топилася, плавилася і скрапувала додолу. Це свідчить про те, що в давньоруський час, у домонгольський період, на Високому замку і в середмісті вже були муровані монументальні споруди

Війни починалися з претензій на якісь нові територіальні захоплення з одночасним апелюванням до минулого: «Колись нам належали ті землі, ми за них боролися». І в нашій сьогоднішній ситуації, коли Україна у війні, це знову стає актуальним. Напевно, мало хто з нас слухає промови президента сусідньої країни, яка веде війну з Україною. Він постійно апелює до давньоруського минулого, в нього, кажуть, є «шиз» на цій давнині. Тобто він прекрасно орієнтується в історії часів Петра І, знає історію київських князів і разом із тим пропагує російське суспільство, мовляв, це все наше: ця минувшина, Київська держава, Київська Русь. А те, що вони зараз у москві, то вже таке, так сталося. І, звичайно, вислів «Хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього» в стосунку до Галичини так само працює.

Звісно, українська культура, як і будь-яка національна культура в Європі, має дві складові, одну з яких ми «успішно» забули, а другу успішно протегуємо. Кожна нація в Європі складається з двох частин – міської та рустикальної культур, тобто сільської культури і культура міста. Кожна нація має своїх представників і там, і там. Одна без другої існувати не може. Це як дві легені. А в нас чомусь, на превеликий жаль, домінує рустикальна культура у всьому. Про те, що ми мали свою міську галицьку культуру, прийнято підтакувати, але люди не усвідомлюють того, що це абсолютно рівнозначні поняття, такі наші, рідні. Відповідно були традиції, обряди в кожній із цих культур, але то вже не тема археології.

Львів завжди відрізнявся тим, що міська рада ігнорувала пам’яткоохоронне законодавство на догоду підприємцям. Для них головне було чимось привабити зарубіжного інвестора і не відштовхнути нашого, щоби до Львова йшли гроші. Їм робили пільги при орендах, давали довгострокові оренди, тобто все, щоб тільки залучити в центр міста кошти. Звичайно, і за рахунок археології. Кожну земельну ділянку в середмісті, у тих кварталах довкола Ринку, розглядали як потенційний фінансовий об’єкт. Не звертаючи уваги на його минувшину.

Також маємо знахідки не тільки давньоруського часу: енколпіони – такі складені хрести з частками святих мощей, багато кераміки. От, скажімо, коли починали будівництво на перехресті Вірменської та Краківської, наші колеги з «Рятівної археологічної служби» вперше знайшли неторкнутий давньоруський культурний шар товщиною понад 20 сантиметрів. Там були рештки скляних браслетів та інші речі. Зрештою, колеги це опублікували, воно є у відкритих джерелах. Хочу сказати, що давньоруська чи давньоукраїнська минувшина Львова абсолютно відрізняється від тої, яку нам подають наші екскурсоводи. Тобто казимирівська теорія походження Львова давно канула в Лету, і її популяризація, особливо серед наших гостей – не тільки нонсенс, а й шкідництво.

Якщо всі поважні європейські міста, як-от Варшава, Краків, Гданськ, Прага, мають музеї археології, то наше місто донині такого не має. Фантастика, правда? Як можна мати таку багату минувшину і не знайти приміщення для музею археології Львова? Свого часу, ще будучи депутатом міської ради, я пропонував хоча б кілька залів із підвальних приміщень ратуші віддати під такий музей. Це була б чудова презентація нашого міста перед делегаціями. Звісно, відмовили, бо ж нині більше потрібні кнайпи, якісь розважальні заходи. Це позиція нашої виконавчої влади.

Якщо ми говоримо про короля Данила, то він ніколи не був Галицьким, а вживав титул «князь київський», титул «князь волинський». Ніхто його не називав Галицьким, тому що галицька корона належала іншим володарям. І якщо ви почитаєте Бартоломея Зиморовича «Потрійний Львів», який був бургомістром Львова 400 років тому, то він пише, що коли останки короля Данила перепоховали у Львові в церкві Святого Георгія, то перед ним, перед тими військовими штандартами, перед тим почтом несли дві корони – одну від Папи Римського, а другу – здобуту в неприятеля невірним чином. Тобто Папський престол ніколи не сприймав Данила Романовича як Галицького, тому що ця корона галицька була в інших королів – угорських.

Я мав розкопки на вулиці Кривчицька Дорога, 101. Це церква Іллі Тесвитянина. Вона зацікавила мене тим, що в ній незвичайна восьмигранна нава, до якої прибудований вівтар і притвор. Ми почали копати, дійшли до глибини шести метрів по фундаменту, відкрили фундамент, і виявилося, що це оборонна вежа-донжон ХІІІ століття. Нижня частина стін, «затерта під рукавицю», тобто загладжена, була колись над поверхнею. Довкола тої вежі був оборонний рів. Матеріали ці опубліковані, і колеги про них знають. Але, що я хочу сказати: з передмість Львова, тих, що зі сходу, були постійні напади турків і татар. Вони йшли руслом Полтви, обходили Кайзервальд по Старому Знесенню, виходили на Краківське передмістя і звідти атакували Львів. Виняток був тільки за часів шведського короля Карла ХІІ, який спускався з околиць теперішньої вулиці Лисенка.