Імператор
Імператор (лат. imperātor) — титул самодержавного правителя у ряді мов світу, особливо європейських, які зазнали впливу латини — державної мови Римської імперії (царства Римського), в якому він і з'явився.
Цитати[ред.]
| — Китайське прислів'я |
Октавіан перетворив військовий титул імператора у спадковий для глави держави, а Веспасіан поширив зміст, що вкладався в нього (носій необмеженої влади), на цивільних громадян. Це означало, що імператор здобував право розпоряджатися життям і власністю своїх підданих. Не обмежуючись цим, римські імператори оголосили себе живими богами[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
Перші імператори з’явилися ще в республіканському Римі, тобто не були монархами. Цим почесним титулом сенат Римської республіки нагороджував воєначальників після великої перемоги. Деякі воєначальники ставали імператорами кількаразово. У військах вони мали необмежену владу не тільки за посадою, а й внаслідок особистого авторитету[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
Після падіння Західної Римської імперії в 476 році титул імператора зберігався за главою Візантійської імперії. У Західній Європі його відновив Папа Римський Лев III. Він коронував імператором у 800 році Карла Великого. Після розпаду імперії Карла титул перейшов у Німеччину. Його власники іменували себе імператорами Священної Римської імперії германської нації — державного утворення, яке існувало тільки на папері. Від ХV ст. цим титулом майже постійно володіли австрійські Габсбурги[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
У новій європейській історії імператорами побажали стати Петро I і Наполеон Бонапарт. Після укладення переможного миру зі Швецією в 1721 році сенат і синод Російської держави присвоїли Петру титул імператора та іменування Великого й Батька Вітчизни. Поява в Європі ще одного імператора викликала протест з боку деяких держав. Річ Посполита визнала російського царя імператором тільки в 1764 році[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
У 1852 році титул імператора французів прийняв племінник Наполеона Бонапарта Наполеон III. Після поразки у франко-пруській війні він утратив владу, а Франція знову стала республікою. Натомість пруський король Вільгельм I після перемоги над Францією в 1871 році об’єднав Німеччину, проголосив її Другим рейхом і поклав на себе корону германського імператора. Через п’ять років імператрицею колоніальної Індії стала англійська королева Вікторія, ще через рік оголосив себе імператором османів турецький султан. Європейським титулом імператора почали іменувати себе також монархи Китаю, Японії, Сіаму, Бразілії, Мексики, Абіссінії й деяких інших країн. Японська імперія загинула у вогні Другої світової війни, але титул імператора залишається за главою держави й в сучасній Японії. Інших імператорів у ХХI ст. вже не існує[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
Примітки[ред.]
- ↑ Збірка Матвія Номиса на сайті aphorism.org.ua
- ↑ а б в г д Станіслав Кульчицький. Імперія і ми
