Євгенія Кузнєцова
| Євгенія Кузнєцова | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Євгенія Кузнєцова (нар. 30 червня 1987 року, Кривий Ріг, Дніпропетровська область) — українська письменниця, перекладачка, асоційована дослідниця Київської школи економіки. Доктор філософії в галузі міжнародних та міжкультурних досліджень Університету Деусто. Авторка книжок «Спитайте Мієчку», «Готуємо в журбі», «Драбина».
Цитати
[ред.]В українського села дуже печальна історія, але, мені здається, це поступово змінюється. Культура села зараз може ніяк не відрізнятися від міської[1]. |
Для мене натхнення все ж існує, і важливо увійти в робочий процес, коли ти щодня намагаєшся написати якусь, визначену тобою ж, частину. Але водночас, письменництво – це робота, і якби працювати виключно на натхненні, то дуже складно сісти і завершити. Тому дедлайн – це корисно[2]. |
Для українців характерно сміятися з себе, але водночас цей сміх не є самопринизливим (наприклад, «95-й квартал» є прекрасним прикладом, як не можна жартувати з себе). У книжці вдалося посміятися з себе, але з любов’ю та повагою до всього, що ми робимо. Я розповідаю передусім про себе, про власні досвіди, описую себе як частинку народу, а не з позиції умовного колонізатора, який спостерігає за тубільцями[3]. — Про книжку «Готуємо в журбі» |
Докторантура за кордоном доволі вільна. З мого досвіду: з науковим керівником ми бачилися раз на місяць, а решту часу писала свою роботу. Я ще додатково напросилася трохи викладати постколоніальні студії, аналізувати зі студентами їхні тексти[3]. |
До сьомого класу, поки не перебралися в місто, я жила і вчилася у Калинівському районі на Вінниччині. Цей період був визначальним для мене, бо село — це абсолютно інший світ[3]. |
Ми з сестрою росли трохи дикими, відокремленими, але, здається, нам пішло це на користь: скажімо, тогочасний тренд слухати російську попсу оминув нас, як і деякі інші можливості цивілізації. Така відносна ізоляція стосувалась і школи: у мене в класі, наприклад, було 5 людей, і двоє з них — це ми із сестрою[3]. |
Ми тягнемось до Європи, й це добре, але деколи її жадання обертається крайністю. Коли, наприклад, порівнюємо свою традиційну культуру з їхньою, нам здається, що все, що «там», за замовчуванням добре, досконале: наприклад, ось у Європі так не пригощають чи якихось страв не їдять, то й нам не треба[3]. |
Їжа справді залишається табуйованою темою. Ще з радянських часів про неї не писали й ніде її не показували — через ті банальні причини дефіцитів, складнощів у доступі до їжі. Коли ж у когось її було більше, це теж могло викликати вибухонебезпечні реакції. Навколо їжі створювався ореол, начебто це дуже приватна справа, наче їсти — це ледь не соромно, це те, що має відбуватися за зачиненими дверима. Мовляв, поїв, та й по всьому, тут нема особливо про що розповідати. Нині це потрохи змінюється: в Україні з’являються дослідники, окреслюється напрям культурної дипломатії, пов’язаний з їжею[3]. — Про книжку «Готуємо в журбі» |
Книжка «Готуємо в журбі» — комерційне видання, нам із партнерами вдалося відбити все, що ми вклали, і навіть дещо заробити[1]. |
Коли ти працюєш над текстом, часто дивишся на людей із явним бажанням щось із них списати, тому дружити з письменниками буває небезпечно, бо він чи вона завжди у пошуку типажів. У спілкуванні з людьми я щось собі нотую: хтось щось сказав, хтось щось зробив — це завжди можна використати у художніх книжках[1]. |
Ми завжди пишемо про себе, навіть якщо пишемо про інших людей – ти все одно щось витягуєш із себе. У «Спитайте Мієчку» є багато автобіографічних елементів, наприклад, таку близькість стосунків з сестрою я б не могла придумати. Ще якісь стосунки в родині – я багато що списувала з власної сім’ї, але сюжетні повороти прямого стосунку до нас не мають. Різні імена, обставини, події в житті, тож не можна сказати, що я просто описала епізоди зі свого життя, ні[2]. |
Мовна реальність — це все, що у суспільстві пов’язане з мовою. В Україні це про те, як ми говоримо й чому, з яких причин частина людей розмовляє російською, чому деякі українськомовні в компаніях переходять на російську і чому хтось соромиться говорити російською в деяких українськомовних компаніях. Ширше — це про те, як ми в принципі поводимось із мовою[3]. |
Моя мета — розписати аргументи, щоб знати, що відповідати, коли вас запитають, чи мова важлива. Це її основна мета. Щоб після прочитання читач міг обґрунтувати свою позицію. Бо люди, які підтримують та захищають україномовність, буває, теж оперують доволі дивними псевдонауковими аргументами: мовляв, українську придумали скіфи, а російська — це взагалі неповноцінна мова чи що її придумали болгари[3]. |
На початках така робота виснажувала, але зараз уже звикла до себе в кадрі, почуваюся розслабленіше й загалом задоволена тим, яким виходить наповнення каналу. Він є таким собі доповненням до книжки, її шансом досягнути своєї аудиторії. Нинішня реальність така, що коли хочеш, аби твої тексти доходили до людей, маєш працювати над аудиторією[3]. — Про ютуб-канал «Мова-меч» |
На початку 2000-х ще не існувало таких чітких рольових моделей письменників, тих, на кого можна орієнтуватися. Ось тепер є Сергій Жадан, є Макс Кідрук, є ще хтось крутий, кого хотілося б наслідувати. Тоді ж письменники були переважно мертвими. Зі сторінок шкільних хрестоматій вони здавалися зажуреними, сумними[3]. |
Наші буденні звички багато що пояснюють про нас і нашу культуру, що в нас вважається нормою, а що ні. Наприклад, ті самі припрошування, які поширені серед українців, коли людину вмовляють їсти чи пити алкоголь. Ця книга може стати для іноземців інструкцією до виживання в Україні[1]. — Про книжку «Готуємо в журбі» |
Основна моя діяльність — це писати й читати. Дуже хочу, щоб виходило заробляти суто цим. Пишу книжки — але без консультантських проєктів із написання текстів, які я часом беру, писання поки що не дає зарплатні[3]. |
Робота над дисертацією дала мені вміння систематизувати інформацію. Це було по-іншому, ніж тогочасне написання бакалаврської та магістерської робіт в Україні, де, щоб провести якесь дійсно класне дослідження, потрібно було мати достатньо високий рівень свідомості. Бо на все зазвичай мало часу, в пріоритеті іспити. Тож саме в Іспанії я навчилася писати, досліджувати, структурувати великі обсяги інформації[3]. |
Сад — це також символ комуністичного підходу, такого собі спільного блага, яке зрештою так і не настає. Можливо, нам знову намагаються нав’язати ідею створення спільного блага, але вже міжнародні організації. Однак ця концепція не працює, і цей сад — закинутий, дерева в якому треба корчувати, — ілюструє це[1]. — Про книжку «Спитайте Мієчку» |
Хата мого дідуся і досі стоїть. Тепер вона набагато сучасніша, ніж була в моєму дитинстві. Ми з сестрою вклалися в ремонт, тому зараз там гарно і затишно. Я туди регулярно приїжджаю[1]. |
Якщо ти отримуєш відмову в одному видавництві, значить цьому видавництву просто не підійшла твоя книжка для їхнього видавничого портфоліо. В цьому немає нічого такого[2]. |
Я написала кілька текстів у форматі блогу: спершу про борщ, коли в мережі тривали дискусії про «справжній» рецепт борщу, потім про вино, яке українці готують за принципом «щоб не пропало» — основний закон української кухні. Ці тексти розійшлися, було багато відгуків — я помітила, що людям такого, мабуть, бракує, що існує прогалина в осмисленні теми. Вирішила створити колекцію таких текстів — тим паче, таких спостережень вистачало[3]. — Про книжку «Готуємо в журбі» |
Я не кажу, що «Журба» універсальна й заповнює собою культурну прогалину, але все ж ця книжка — маленький шматочок великого пазлу й допомагає нам зрозуміти себе краще. Нещодавно вийшла книжка «Україна, їжа, історія», і я сподіваюся, що таких книжок, які описуватимуть наш кулінарний досвід, буде більше[1]. — Про книжку «Готуємо в журбі» |
Цитати з творів
[ред.]Примітки
[ред.]- ↑ а б в г д е ж и к л м Село, їжа та сестринство
- ↑ а б в Євгенія Кузнєцова, письменниця, номінантка «Книги року ВВС-2021»: «У моєму письменництві, насамперед, «завинила» моя бабуся своїм сторітелінгом»
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п Євгенія Кузнєцова: «Українці вміють сміятися з себе з любов’ю та повагою»
