Філіпп Рено

Філіпп Рено

Стаття у Вікіпедії

Філіпп Рено (фр. Philippe Raynaud, * 1952) — французький філософ права, дослідник конституційної демократії та конституційного процесу, професор політичних наук правничого факультету Сорбонни.

Цитати

Велетенська утопія кінця минулого століття полягала в тому, що соціальні медіа й інтернет розвиватиме й посилюватиме демократію як таку, бо полегшуватиме й пришвидшуватиме комунікацію, відкриє ширший доступ до інформації. Реальний досвід користування такими речами показав, що вони посилюють своєрідне сектантство. Спілкування в мережі дає змогу дуже легко знайти людей, думки яких вельми подібні на ваші власні, але важко — тих, хто справді відстоює аргументовану протилежну позицію.

Завданням демократії є знаходження обґрунтованого шляху між такими явищами, як спротив, контрреволюція, опір зовнішньому ворогу, і розслабленістю інтегрального пацифізму. Хоч би як важко це було, потрібно для себе визначити, що не всі довкола є нейтральними до нас або друзями.

Криза — це нормальна річ для демократії. Якщо виходити з її визначення, демократія як така не є стабільною формою правління, бо спирається на свободу висловлювання, можливість ставити запитання тощо. До того ж немає абсолютно мирного й спокійного часу.

На мою думку, в західному світі практично не лишилося нікого, хто справді вірить у революцію та комунізм, який вона із собою принесе, а також у побудову соціалізму. Та навіть якщо згадані практики вже неживі, лишаються ті, хто не може прийняти прозаїчності сучасного світу. Новим радикалізмом я називаю визначення для певних революційних дій, які, однак, не пов’язані з ідеями, що суспільство довкола має бути зовсім іншим. Повторю: мілленіаризм та утопічні елементи марксизму мертві, й у цьому немає жодного сумніву.

Політичні партії більше не є осердям демократії, а питання, яке перед нею постає, — це не перерозподіл матеріальних благ, а надання постматеріалістичного задоволення. Вільне пересування, велетенські міграційні хвилі, економіка, яка все більше переходить до веб-функціонування, також привносять свої корективи й виклики.

Постправда не дорівнює тоталітарній брехні, не є тим самим. Постправда — маніпуляція на факті, що принаймні частина загального політичного дискурсу спрямована на стирання різниці між правдою і брехнею. Так стається тому, що масово було відкинуто ідею про потребу точності.

Як на мене, дуже важко з цілковитою певністю визначити, що якийсь конкретний період був золотою добою демократії. З деякою натяжкою можна припустити, що для Заходу такими були 1960–1970 роки. Якщо пригадати, що саме тоді настав кінець колоніальному світу, тривала холодна вій­на, точилися війни по колишніх колоніях (у випадку Франції йдеться про конфлікт в Алжирі 1954–1962 років, а у випадку США — про Другу індокитайську війну в 1957–1975 роках).