Сіддхартха (роман)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Сіддха́ртха (нім. Siddhartha) — роман письменника Германа Гессе, вперше виданий 1922 року.

Цитати[ред.]

  • Став Сіддхартха здогадуватись, що високоповажний батько його та інші вчителі, мудрі брахмани, вже розказали більшу й найкращу частину з того, що знали, вони вже перелили свої знання в його жадібний збан, і збан цей виявився неповний, розу його не наситився, душа не вгамувалася, серце не заспокоїлось.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 7)
  • Судження нічого не важать, вони можуть бути гарні й погані, розумні й безглузді, кожному вільно до них приставати чи їх відкидати. Але вчення, яке ти почув від мене, — не судження мої, і мета його — не пояснити допитливим світ. Мета в нього інша: звільнити людей від страждань.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 25)
  • Кохання можна випросити, купити, дістати в подарунок, стріти на вулиці, однак силоміць його не візьмеш.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 36)
  • Коли кинеш у воду камінь, то він швидко-швидко поспішає на дно. Так буває й тоді, коли Сіддхартха обирає мету, коли в нього з’являється якийсь намір. Сіддхартха нічого не робить, він жде, він думає, він постує. Але він проходить крізь речі, як камінь крізь воду, — нічого не роблячи, навіть не рухаючись; його просто тягне, він падає. Сама мета тягне його до себе, бо він не пускає у душу свою нічого такого, що може стати меті на заваді. Це те, чого Сіддхартха навчився в саман. Це те, що невігласи називають чаклуванням і гадають, ніби його коять демони. Демони не коять нічого, демонів нема взагалі. Чаклувати може кожен, кожен може домогтися своєї мети, якщо вміє думати, якщо вміє чекати, якщо вміє постувати.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 40)
  • Ти — як я, ти не така, як більшість людей. Ти — Камала, ніщо інше, і в тобі — тиша і спокій, куди ти будь-коли можеш ступити і бути там у себе вдома, — так само, як це можу зробити я. Мало хто має це, а можуть же мати всі.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 46)
  • Світ піймав Сіддхартху в свої тенета — світ з його втіхами, похіттю, лінощами, а зрештою і з ганебною вадою, що її Сіддхартха завжди ненавидів найдужче й висміював як найбезглуздішу: жадібністю. Кінець кінцем піймала його у тенета і власність, маєтність, багатство; це була в нього вже не гра й не забавка, а пута й тягар.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 49)
  • Той, хто шукає істинно, хто істинно хоче знайти жодного вчення не прийме. Але той, хто знайшов, той схвалить будь-яке вчення, будь-який шлях, будь-яку мету, його вже ніщо не відокремлює від усіх отих тисяч інших, що живуть у вічному, що вдихають божественне.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 68)
  • Він уже стояв на порозі довершеності й доношував у собі останню рану, проте йому здавалося, що звичайні ці люди — його брати; їхнє марнославство, жадібність, сміховинна дріб’язковість — усе це вже не було для нього сміховинним, усе це стало йому зрозумілим, гідним любові, навіть поваги.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 79)
  • Ці люди в сліпій своїй вірності, у сліпій своїй моці й упертості гідні того, щоб їх любити і ними захоплюватись. Нічого їм не бракує, жодної переваги над ними не має той, хто знає і думає, — жодної, крім однієї дрібниці, крім зовсім невеличкої, одної-однісінької речі: усвідомлення, усвідомленої думки про єдність усього сущого.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 79)
  • Поволі розквітало, поволі визрівало в Сіддхартсі усвідомлення, певність того, що таке, власне, мудрість, у чому мета його тривалих шукань. Це було не що інше, як готовність душі, хист, нерозкрите мистецтво щомиті, в життєвому плині пройматися думкою єдності, відчувати єдність, дихати нею.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 79–80)
  • Повертається все, що до кінця не вистраждано і не погашено, ті самі страждання дають про себе знати знов і знов.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 80)
  • І коли Сіддхартха пильніше прислухавсь до цієї ріки, до цього багатоголосого співу, коли не чув уже ні страждань, ні сміху, коли вже не зачіпався душею за один якийсь голос і не входив у нього своїм «я», а слухав їх усі, слухав як одне ціле, як єдність, тоді їхній величний багатоголосий спів склався в одне-єдине слово, і це слово було «Ом» — довершеність.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 83)
  • Цієї години Сіддхартха перестав опиратися долі, перестав страждати. На виду його зацвіла радість знання, якому не протистояла вже воля, яке осягло довершеність, яке перебуває в злагоді з рікою сущого, з життєвим потоком, яке сповнене співчуття, сповнене чужих радощів, яке віддане плинові, належить єдності.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 83)
  • Коли хтось шукає, — провадив Сіддхартха, — то часто буває, що очі його бачать лиш те, що він шукає, і він уже неспроможний нічого знайти, ні для чого неспроможний відкритись, бо думає тільки про те, що шукає, бо має мету, бо вона його зачарувала. Шукати — це мати мету. А знаходити — це бути вільним, відкритим, не мати мети. Ти, о достойний, і справді, либонь шукаєш, бо, йдучи до мети, не помічаєш того, що в тебе перед очима.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 84)
  • Мудрість подарувати не можна. І якщо мудрець намагається її комусь подарувати, вона завжди обертається глупством.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 86)
  • Знання можна подарувати, а мудрість — ні. Її можна знайти, нею можна жити, вона моуже до себе вабити, з нею можна робити чудо, але пояснити мудрість, навчити мудрості не можна.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 86)
  • Протилежність кожної правди — теж правда! Це означає, що правду можна виразити й убрати в словесні шати тобі лиш, коли вона однобока. Однобоке все, що можна осягти думкою й сказати словами, — однобоке, половинчасте, позбавлене цілісності, завершеності, єдності. Коли Величний Гаутама проповідує вчення й говорить про світ, він мусить ділити його на сансару й нірвану, на оману і правду, на страждання й спасіння. Інакше й не можна; той, хто хоче навчати, іншого шляху не має. Одначе сам світ, усе суще навколо нас і в самих нас, ніколи не буває однобоке. Ніколи не буває просто людина чи просто діяння, цілком сансара чи цілком нірвана, ніколи людина не буває зовсім свята чи зовсім грішна. Так тільки здається, бо ми в полоні омани гадаємо, начебто час — це щось дійсне. Час не дійсний, Говіндо, у цьому я переконувався вже багато разів.. А позаяк час не дійсний, то проміжок, що нібито є між світом і вічністю, між стражданням і насолодою, між злом і добром, — також омана!
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 86)
  • Грішник що ним є я і що ним є ти, — він грішник. Та колись він знов стане Брахмою, досягне нірвани, стане Буддою... А тепер ось поглянь: це «колись» — омана, всього лиш словесний блуд! Шлях грішника не веде його до буддиста, розвиток грішникові чужий, хоч уявити речі інакше мислення наше й не годне. Ні, у грішнику — вже тепер, сьогодні — чаїться майбутній Будда, майбутнє його усе вже тут, і ти маєш у ньому, грішникові, в собі, у кожній людині шанувати грядущого, можливого, прихованого Будду. Світ, друже Говіндо, не можна назвати недосконалим або таким, що повільно посувається до досконалості. Ні, він досконалий у кожнісінькій миті, кожен гріх несе в собі прощення, в кожному малюкові вже є старець, у кожному немовляті — смерть, у кожному вмирущому — вічне життя. Ніхто не спроможний побачити, чи багато пройшов хтось інший на своїм шляху; а розбійникові й у гравцеві в кості ховається Будда, у брахманові ховається розбійник. У глибокому самоспогляданні можна усунути час і окинути зором колишнє, суще й грядуще життя заразом, і тоді тут усе виявиться добрим, досконалим, усе виявиться Брахманом.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 86–87)
  • Я на власній плоті й на власній душі відчув, що гріх мені дуже потрібен, потрібні плотські втіхи, потяг до статків, до марнолюбства, потрібен щонайганебніший відчай — потрібен для того, щоб навчитися долати в собі опір, щоб навчитися любити світ, щоб уже не порівнювати його з якимсь мною омріяним, мною уявленим світом, мною вигаданою окремою досконалістю, а приймати його таким, який він є, і любити його, й усією душею йому належати...
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 87)
  • Слова не йдуть на добро потаємному змістові; коли про щось скажеш, воно неодмінно й ту ж мить стає трохи іншим, трохи фальшивішим, трохи глупішим...
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 88)
  • А ось і вчення, з якого ти, о Говіндо, сміятимешся: любов — це, як на мене, найважливіше з-поміж усього. Побачити наскрізь світ, пояснити його, знехтувати ним — це, певно, клопіт великих мислителів. А для мене головне полягає ось у чому: бути в змозі любити світ, а не ним нехтувати, не ненавидіти його й себе, дивитися на нього, й на себе, й на всі створіння з любов’ю, захватом і шанобою.
(Сіддхартха / Пер. Олекса Логвиненко // Сіддхартха. — С. 89)

Примітки[ред.]

Джерело[ред.]

  • Гессе, Герман. Сіддхартха: Повість; Степовий вовк: Роман / Пер. з нім. Олекси Логвиненка та Євгена Поповича. — К.: Молодь, 1992. — 256 с.