Абхазький письменник Фазиль Іскандер сказав про росіян: «Своїми маленькими молотами довбали стіну, щоб знайти свободу». Але свобода виявилась не такою, якою ми її уявляли. Ми почали розуміти, що перехід від авторитарного режиму до демократичного не такий простий. Люди дуже швидко розчарувалися[1].
Зараз там жахлива атмосфера. Люди знов бояться, стали песимістичними. Я відчула це, коли до влади прийшов Путін. Раніше люди до всього ставились критично – до телебачення, до політики. Вони думали самі. А тепер кажуть те, що чують у телевізорі[1]. — Про нинішню Росію
В мене буває так, що я напишу одну книжку й відразу починаю придумувати нову. Називаю це «танцем довкола письмового стола». Це може тривати місяцями чи навіть роками: я танцюю довкола свого стола, поки не придумаю нову історію. Над сюжетом думаю найдовше. Те, що знаю відразу – це назва книжки та її закінчення. Назва – це майже вся книга[1].
В Чечні є багато таких жінок як Зарема. Її історія є мені близькою. Я – єврейка, і мої батьки теж були біженцями. Коли прийшов Гітлер, вони були змушені втікати з Австрії до Британії. Батько був лікарем, мама працювала хатньою робітницею. Там народились мої брат і сестра. Вони повернулись додому 1947 року. Їм пощастило. Мої бабця й дід не вижили – їх убили під Мінськом. Бабцю – батькову матір – вивезли до Аушвіца й убили там. Це моя сімейна історія, тому до біженців я маю особливе ставлення[1].
Коли 2009 року я вийшла на пенсію, мені дуже набридли запитання про «російську душу». На Заході всі про неї говорять. Почують, що хтось п’є горілку, й відразу: «о, це російська душа!». А я запитую: чи є австрійська, німецька душа? Немає. А російська є? Тому я назвала чергову книгу «Росія з душею і без»[1].
Наскільки я знаю, Україна завжди була на боці чеченців у їхньому конфлікті з Москвою. Коли я була в Харкові на презентації книжки, один студент підвівся і сказав: «Я вас розумію, я теж біженець із Луганська». Знаю, що в Києві є проблема з біженцями з Донбасу. Біженство – це невесело. Біженство – це коли ти не можеш жити там, де хочеш. В Австрії люди, які шукають політичного притулку, не мають права працювати. Це жахливо[1].
Після вбивства журналістки Анни Політковської, авторки книжки «Друга чеченська», ми поїхали до Чечні знімати інтерв’ю з жінками – родичками зниклих. Тоді мене заарештувало на шість годин російське ФСБ. Вони вимагали віддати всі записи, які ми зробили. Міні-касети лежали у моїй сумці. Я телефонувала до австрійського посольства, звідти мені видзвонювали кожні десять хвилин. Співробітники ФСБ боялись перевіряти мою особисту сумку, а в колег вони нічого не знайшли. Це був великий скандал в Австрії та Росії. Після цієї історії я отримала кілька журналістських премій. З інтерв’ю, які в мене не змогли забрати, я написала книгу «Донька війни – виживання в Чечні»[1].
Телебачення працює так: у найкращому випадку вам дають три хвилини, щоб передати головне. А у вашій голові залишається багато всього, що ви бачили, й ви відчуваєте потребу про це розповісти. В один момент я сіла й почала писати щоденник. Із нього вийшла моя перша книжка. Під час подій 1993 року моя подруга з Москви на рік поїхала до Берліна, і ми з нею листувалися – з цього вийшла друга[1].
У школі я вчила російську мову. Вперше поїхала до Росії, коли мала п’ятнадцять років. Навчаючись в університеті, їздила на стажування до Санкт-Петербурга. Звісно, мені хотілося працювати в Москві. Я приїхала туди на роботу за місяць до серпневого путчу 1991 року. Це був рік цілковитого ентузіазму: ми думали, що почалася нова епоха. За два роки, коли була спроба державного перевороту 1993-го, вже не було жодної ейфорії[1].
Я довго жила в Італії й бачила, як Сильвіо Берлусконі, прийшовши до влади, почав своїм телебаченням тиснути на суспільство. Це дуже змінило атмосферу в країні. В Росії зараз те саме[1].
1956 року Австрія приймала біженців з Угорщини, 1968 із Чехії, 1972 року – з Чилі. Тоді всі розуміли, чому їх потрібно приймати. Коли я повернулась до Австрії тепер, то побачила, як змінилося ставлення до біженців. Чути голоси, які стверджують, що всі біженці – бандити, які хочуть наших грошей, люблять битися й убивати людей. Я взяла героїню – звичайну австрійську жінку на ім’я Емма, яка не розуміє, що значить жити посеред війни. Зарема – біженка з Чечні, яка на війні втратила все, крім дитини. Вона намагається врятувати свою дитину: це головне в цій історії. Тому їде до Відня й допомагає Еммі з господарством. У книжці я спробувала пояснити, чому так складно зрозуміти одне одного[1]. — Про книжку «Емма мовчить»
Медіафайли у Вікісховищі
