Сніг у Флоренції

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Сніг у Флоренції»— драматична поема української письменниці Ліни Костенко, опублікована 1987 року. Імпульсом для поетичної уяви автор­ки став епізод із життя скульпто­ра Дж. Рустичі (учня Мікеланджело), у долі якого окреслюється метафорика минущого і неминущого, справжнього й марного у мистецтві[1].

Цитати про поему[ред.]

  •  

Після «Мандрівок серця» Костенко на п’ятнадцять років замовкла, вона продовжує писати й опублікує окремі вірші, але до наступної книжки мають іще ті роки пройти. А 1987-го буде драматична поема «Сніг у Флоренції», де так само під чужими поглядами роздвоюються герої, душі та обличчя. І це буде вже геть інша історія, кардинально інша. Два монахи, Старий і Флорентієць (які насправді є одною людиною – скульптором Рустичі). Мадонна Саду і Мадонна Ріки, Можновладець і Творець, Марнота і Служіння. Поему оформлюють пари двійників, сюжет її – про «роздвоєння» людини під впливом зроблених за життя виборів[2]. — З есею «Ліна Костенко»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Монах зриває яблуко, надкушує – кисле. «Певно, те було солодке», – пояснює йому двійник. Те, яке надкусив Адам, і одночасно те, яке залишилося висіти на гілці й достигати. Потішна асиметрія буття: на кожне кисле тут-і-тепер припадає солодке, якого вже нема і яке ще буде. Сюжет, із якого починається «падіння» Рустичі-митця: йому замовили статую, за яку заплатили менше, ніж вона ватувала, митця принизили. Річ не в грошах: Рустичі заможний. Тут актуалізується ідея асиметрії дарів: ми отримуємо у відповідь стільки ж, скільки віддали. Виняток – метафізичний дар, боже милосердя, якому ми не можемо відповідати уповні[2]. — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра
  •  

Асиметрія – умова вічності, в якій достигають кислі яблука, і мистецтва, яке хвалить Геній, отриманий у дар від Небес. Рустичі принизили, коли оцінили його роботу в грошах, а не коли мало заплатили. Його, Творця, опустили до рівня людини. «Мене немає. Був». Мудрі мужі в таких випадках посилаються на концепцію хвороба смерті: людина впадає у відчай, коли усвідомлює свою множинну природу й намагається синтезувати всі елементи самості в Я. Відчай Старого не в тому, що його юна версія нагадала, яку ціну сплачено за компроміси. Сама його поява – відчай усвідомлення своєї нецілісності[2]. — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра
  •  

Двоє в світі Костенко – це завжди на біду. В світі поетеси, левова частка віршів якої – любовна лірика. Хтось спромігся мене нарешті побачити, і я цієї миті перестала існувати. В цьому радикальна розбіжність Мара-світу ранньої Костенко і її пізніх світів[3]. — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра
  •  

«Але що ж я можу зробити, як в мені багато мене?!» от власне, не два, а багато – це відповідь на запит, що Я можу зробити. Зруйнувати симетрію пари. Негайно! Дощенту! Три статуї святих стоять в саду. Поки Рустичі переживає наново свої помилки, кається і прощає себе, перед нами проходять ті статуї – символічні, алегоричні навіть. Рустичі – скульптор Ренесансу, статуї – ідеальний медіум для повідомлень тієї доби. Символізм теж «історично» прозорий: гріхи грішника втілюються в статуї і карають[3]… — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра
  •  

В концепції хвороби смерті виділяють кілька стадій пізнання себе й першу звуть стадією Дон Жуана: естетична насолода від взаємодії з зовнішнім світом. До Рустичі завітав Камінний гість. Це досі двійник людини, він досі загрожує цілісності Я, але між живою (наразі) людиною і мертвою (до пори) статуєю є потрібна для гармонізації світу асиметрія… Рустичі – значить рустика, камінь. Маріелла, кохана Рустичі, яку він зрадив, перетворюється на статую. Сніговий колос, якого творить за наказом правителя Мікеланджело, тане під першими променями сонця (тоді, коли мусить бути побаченим)[3]. — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg