Смерть у Венеції

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Видання 1913 р.

Смерть у Венеції (нім. Der Tod in Venedig) — новела Томаса Манна, вперше опублікована 1912 р. Твір оповідає про історію пристрасної любові знаменитого письменника Густава Ашенбаха до юного Тадзю, вихідця з польської аристократичної родини, якого він зустрічає під час свого перебування у Венеції. Історія пронизана численними алюзіями й символами, а також супроводжується міркуваннями оповідача про покликання митця і природу мистецтва.

Цитати[ред.]

  • Для того щоб значний витвір людського духу зразу ж міг глибоко впливати на багатьох людей, повинна існувати таємна спорідненість, навіть схожість між особистою долею автора і долею його покоління. Люди не знають, чому вони дарують славу якомусь творові мистецтва. Не розуміючись глибоко на мистецтві, вони, щоб виправдати своє глибоке зацікавлення твором, вирішують, ніби відкрили в ньому безліч вартостей; але справжня причина їхнього схвалення — щось інше, невловиме, а саме: симпатія.
(Смерть у Венеції. — С. 153-154)
  • Про новий тип героя, який полюбляв цей письменник [Ашенбах] і який у різних індивідуальних відмінах знов і знов з'являвся в його творах, один розумний літературний анатом давно вже написав, що це концепція «інтелектуальної і юнацької мужності», яка, мовляв, «у гордій соромливості зціплює зуби і стоїть нерухомо, коли мечі й списи пронизують її тіло». Це було гарне, дотепне й точне визначення, хоч, мабуть, надто пасивне. Бо стійкість перед лицем долі, злиднів і мук означає не тільки терпіння; це активна дія, позитивний тріумф, і образ святого Себастяна — найкращий символ якщо не мистецтва взагалі, то вже напевне того мистецтва, про яке йде мова.
(Смерть у Венеції. — С. 154)
  • Густав Ашенбах був поетом усіх тих, що працювали на межі виснаження, перевантажених; тих, що вже спрацювалися, але ще не впали під своїм тягарем, усіх тих моралістів дії, недоростків із мізерними засобами, що, завдяки зусиллю волі і мудрому господарюванню, уміють, бодай на якийсь час, досягти тих наслідків, яких досягають тільки великі, їх багато, вони герої доби. I всі вони впізнали себе в його творах, побачили себе там виправданими, звеличеними і оспіваними; вони вміли бути вдячними і прославляли його ім'я.
(Смерть у Венеції. — С. 155)
  • Тільки вічна богема вважає великий талант нудним і любить покепкувати з нього, коли він, скинувши кокон дитинячої легковажності, звикав суворо оберігати гідність духу і приймав послух самотності, що рокує його на тяжкі муки, жорстоку боротьбу з самим собою, але й дає йому почесну владу над людськими серцями. Скільки гри, завзяття і втіхи є у самовирощуванні таланту!
(Смерть у Венеції. — С. 157)
  • Навіть в особистому плані мистецтво робить життя активнішим. Воно обдаровує того, хто йому служить, глибшим щастям і швидше його виснажує. Воно залишає на його обличчі сліди уявних чи духовних пригод, породжує в ньому, навіть якщо зовнішнє буття його минає серед монастирської тиші, таку розпещеність, надмірну витонченість, утому, нервову цікавість, яку навряд чи може викликати найбурхливіше життя, сповнене пристрастей і насолод.
(Смерть у Венеції. — С. 158)
  • Ашенбах любив море, і любов його мала глибокі причини: як митець, що тяжко працює, він прагнув спокою, прагнув прихилитися до простого, стихійного, тікаючи від вимогливої багатогранності явищ; а крім того, він відчував недозволений потяг до нерозчленованого, незмірного, вічного, до того, що зветься Ніщо, — цей потяг суперечив його завданню і саме тому був ще звабливіший. Відпочити після досягнутого — хіба це не мрія кожного, хто дбає про довершене, а хіба Ніщо — не форма досягнутого?
(Смерть у Венеції. — С. 177-178)
  • Який добір, яка точність думки була втілена в цьому виструнченому, по-юнацькому довершеному тілі! Але хіба сувора й чиста воля, що, творячи в темряві, дала змогу появити на світ цей божистий витвір, не була знайома, притаманна і йому, митцеві? Хіба не діяла вона і в ньому, коли він, сповнений тверезої пристрасті, вивільняв із мармурової брили мови струнку форму, яку побачив своїм духовним зором і відтворив як образ і віддзеркалення духовної людської краси?
(Смерть у Венеції. — С. 192-193)
  • Образ і віддзеркалення! Він охоплював поглядом благородну постать там, на краю блакиті, і в безмежному захваті думав, що осягнув тим поглядом саму красу, форму як божественну ідею, єдину і чисту довершеність, яка живе в світі духа і яка постала тут в образі і подобі людській, щоб йому було легко й радісно їй поклонятися. Це було сп'яніння, і він, митець, на порозі старості, віддавався йому бездумно, навіть жадібно. Дух його народжувався наново, все, що дала йому освіта, збурилося, пам'ять видобула зі своїх глибин прадавні думки, традицією передані йому в молодості й ніколи досі не зігріті своїм власним вогнем. Хіба ж не читав він десь, що сонце відвертає нашу увагу від інтелектуального і спрямовує її на чуттєве? Воно, мовилось там, так запаморочує й зачаровує наш розум і нашу пам'ять, що душа з радощів зовсім забуває про себе саму і з безмежним подивом прикипає поглядом до найкращої з речей, осяяних сонцем, навіть ще більше: тільки завдяки тілові вона тоді може піднятися до високого споглядання. Амур справді схожий на математиків, які показують нездарним дітям відчутні на дотик зображення чистих форм, — так і цей бог, щоб зробити для нас духовне видимим, залюбки використовує образ і барви людської молодості, яку він робить знаряддям пам'яті і оздоблює всією звабою краси, щоб, коли ми бачимо її, у нашому серці прокидалися біль і надія.
(Смерть у Венеції. — С. 193)
  • ...лише краса, любий Федре, гідна любові і водночас видима; вона — єдина форма духовного, яку ми можемо сприйняти почуттями і витримати, добре запам'ятай це! Що б з нами було, якби розум, істина, доброчесність, якби саме божественне з'являлося нам в одежі почуттів? Хіба ми не загинули б, не згоріли б від любові, як колись Семела перед Зевсом? Отже, краса — шлях чуттєвості до духа, тільки шлях, тільки засіб, любий Федре...
(Смерть у Венеції. — С. 194-195)
  • I тоді він, хитрий залицяльник, висловив дуже тонку думку: мовляв, той, хто любить, ближчий до божественного, ніж той, кого люблять, тому що бог живе в першому з них, а не в другому, — і мабуть, найтоншу, найглузливішу думку з усіх, які будь-коли спадали в голову людині, думку, від якої пішло все лукавство, вся потаємна хтивість любовної жаги.
(Смерть у Венеції. — С. 195)
  • Щастя письменника — думка, що може вся перейти в почуття, почуття, що може все перейти в думку.
(Смерть у Венеції. — С. 195)
  • Справді добре, що світ знав тільки чудовий твір, а не його джерела, не умови, за яких він витік; бо знання джерел, з яких митець черпав своє натхнення, не раз могло б збентежити, злякати читачів і чудова річ перестала б впливати на них.
(Смерть у Венеції. — С. 196)
  • Хто відгадає суть і форму життя в мистецтві! Хто зрозуміє глибокий інстинктивний сплав самодисципліни й самоволі, на який воно спирається! Бо небажання витверезитись і видужати — самоволя.
(Смерть у Венеції. — С. 197)
  • Немає стосунків чудніших і дражливіших, як стосунки людей, знайомих тільки з вигляду, — вони щодня, навіть щогодини зустрічаються, спостерігають одне одного, вимоги доброзвичайності чи власна примха змушують їх удавати з себе холодно-байдужих, мовчки, не вітаючись, поминати одне одного, їх пов'язує неспокійна, напружена до краю цікавість, істерія незаспокоєної, неприродно пригнічуваної потреби взаємопізнання, спілкування, а особливо якась напружена увага. Бо людина любить і шанує іншу людину доти, доки не може скласти про неї свою думку, і пристрасть — наслідок недостатнього знання.
(Смерть у Венеції. — С. 199-200)
  • ...слово може тільки оспівати чуттєву красу, але нездатне відтворити її.
(Смерть у Венеції. — С. 201)
  • ...пристрасть, так само як і злочин, не любить упорядкованості і спокою буднів, вона не може не радіти з кожного порушення міщанського ладу, кожної тривоги і біди в світі, бо мимоволі сподівається мати з них якусь користь.
(Смерть у Венеції. — С. 204)
  • Життя, яке провадиш усупереч своїм бажанням і нахилам, ненастанно упокорюючи себе, суворе, вперте, стримане життя, яке він [Ашенбах] зробив символом тендітного героїзму, притаманного нашій добі, — він мав право назвати його мужнім, хоробрим, і йому здавалося, що Еротові, який опанував його, чомусь особливо подобається саме таке життя. Адже його найдужче шанували найхоробріші народи, ба навіть саме завдяки їхній хоробрості культ Ерота процвітав у їхніх містах! Багато стародавніх героїв-воїнів добровільно несли його ярмо, бо коли те ярмо походило від Ерота, його не вважали за приниження, і вчинки, що їх назвали б ознаками боягузтва, якби вони мали іншу мету, а саме: присягання, палкі благання на колінах і рабська покірність, — не тільки не завдавали ганьби закоханому, а, навпаки, здобували йому хвалу.
(Смерть у Венеції. — С. 207-208)

Література[ред.]

Манн Т. Смерть у Венеції // Трістан. Новели / Томас Манн; пер. з нім. Є. Поповича. — Київ: "Дніпро", 1975. – С. 145-229.