Смаль Юлія

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юлія Смаль
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Смаль Юлія (нар. 31 грудня 1979) — прозаїк, поетеса, казкарка, журналістка, педагог І категорії, пластунка.

Цитати[ред.]

  •  

Бот має дати емоційну поживу якимось емоційним користувачам. Ці користувачі є комусь друзями, комусь авторитетами, хтось просто за ними стежить. Такі юзери перші розкидають необхідну боту інформацію Вони стають «павуком», який сплітає павутину. Далі воно вже прогресує, кожен наступний користувач має своїх родичів, друзів, знайомих. Критично мислячі люди просто не вплітаються в цю павутину, але багато хто вариться в такій «горизонтальній площині»[1].

  •  

В усьому завжди треба бути чесним із малечею. Казку можна розповісти вже після того, як розказав правду[2].

  •  

Десять тисяч кроків... Чи йтимете велелюдним Шанхаєм, чи заїдете у віддалений, маловідомий середньому європеоїду Хуаншань, чи гулятимете мальовничими «горами Аватара» в Чжанцзяцзе — встигнете побачити всі відтінки китайського життя, нехай і не в деталях[3].

  •  

Дитячі тексти не мають прикрашати війну, бо вона – зло. Але, звісно, про відірвані ноги й вивернуті кишки краще не говорити. Надмірний натуралізм не сприяє спокою. Він досягається лише врівноваженістю батьків, терпінням і бажанням захистити дитину[2].

  •  

Думаю, той, хто каже, наче щось знає про дітей, або не має їх, або не розуміється на процесі спілкування з ними. У мене троє – і я нічого про них не знаю, окрім того, що одне любить ковбасу, інше – молоко, а третє їло б тільки цукерки. А щоб писати, треба просто хотіти їм щось розповісти. З малюком важче спілкуватись як із дорослим, але ж мовчати цілий день не будеш. От і вигадуєш усяке[2].

  •  

Коли беру в руки книжку, навколишній світ зникає. Діти це помічають, то й собі залюбки читають. Велика ймовірність, що нащадки батьків –алкоголіків стануть алкоголіками, а книгоголіків – книгоголіками[2].

  •  

Коли з’явилися діти, почала писати казки, фантастичні оповідання й маленькі новели – love stories. Не соромлячись, стала вивішувати їх в інтернеті. А першою казкою, яку опублікували всі неледачі (...), була «Оленчині черевички». Тож так, усе для дітей[2].

  •  

Марна справа виховувати малечу, перш ніж виховаєш себе сам. Усе одно вони будуть робити не так, як кажеш, а як показуєш[2].

  •  

Мене дратує, коли дорослі хочуть дітям добрих оцінок, та не пробують зробити з ними хоча б домашнє завдання. А щодо нецікавості шкільної науки... Не можна навчитися читати, не вивчивши наперед букв. Не можна експериментувати з речовинами, не знаючи, що маєш і що хочеш отримати, тобто не витративши кількох років життя на теорію[2].

  •  

Найгірший спосіб подачі інформації — це не відверта брехня, яку можна легко заперечити, а напівправда, яка на 80 % складається з правди. Це робота бота — налити 20 % брехні, які вивернуть правдиву інформацію в інший бік. Вони зроблять із білого чорно-сіре[1].

  •  

Усе, що мають і матимуть діти, – це робота батьків. Їхні чада з дитинства мають крила, треба тільки вміти їх не пообламувати. У житті малюка має бути місце і для книжок, і для музики, і для всього іншого. На все свій час. Забава не перешкоджає праці. А робота – не єдине, що заповнює життя[2].

  •  

Школа не має завдання зацікавити, її мета – навчити. Схильність же до певних наук, бажання чогось досягати, цікавість до справи зумовлені генетикою та підтримкою батьків. Учитель може зробити процес багатограннішим, цікавішим, але він сам, а учнів найчастіше кілька сотень. Зрозуміло, що більше сил і натхнення приділяється тим, хто виявляє зацікавленість і здібності. Всі хочуть індивідуального підходу, тільки найліпше його можуть організувати лише батьки[2].

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg