Симчич Мирослав Васильович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Симчич Мирослав Васильович
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Миросла́в Васи́льович Си́мчич (нар. 1923) — сотенний УПА, політв'язень.

Цитати[ред.]

  • Сьогодні Україна в такому становищі, в якому вона ще від 1990 року не була: у вкрай критичній ситуації. І якщо народ не підніметься, то ми втратимо Незалежність через нашу байдужість. Адже ще з перших днів Незалежності треба було будувати державу, а не руйнувати її.[1]
  • …Коли ми боролися, бачили Україну українською, а тепер маємо хіба радянську.[1]
  • До повстанського життя я готувався ще з восьми років. Як тільки ми почали вчити у рідній школі історію України, як перейшли вже від періоду Київської Русі до козаччини, до війни України з поляками, то мені вже тоді хотілося бути козаком. І я від малої дитини чекав того часу, коли можна буде взяти зброю в роки і битися з ворогами. Тож коли прийшли часи воєнні, я був готовий.[1]
  • Люди ставились до повстанців дуже прихильно. І завдяки цьому ми трималися. Адже партизани без підтримки населення не можуть прожити навіть півроку.[1]
  • У грудні 1948 року я потрапив до концтабору, де вже сиділи самі «політичні». Я дуже добре з ними лагодив, адже кожен із них мав свою ідею — з ними можна було про щось цікаве поговорити. А в основному 70 % особового складу в таборах були українці. Тому ми жили між собою добре. Правда, нам підселяли агентуру, але ми тих агентів зразу викривали і карали своїм судом.[1]
  • Залізна дисципліна, зразковий вишкіл, виняткова жертовність і глибокий патріотизм українських вояків посприяли тому, що за короткий час утворилася високобоєздатна Українська Повстанська армія, яка успішно воювала з німцями, мадярами та більшовиками.[2]
  • Бійці регулярної Червоної армії, фронтовики не були нашими ворогами. Щодо цього була сувора заборона в наказі головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Пригадую один випадок, що стався в селі біля Коломиї. Двоє радянських військових пілотів напилися й почали з російськими матюками чіплятися до місцевих жінок. Коли обурені таким залицянням галичанки зчинили крик, нагодилися наші хлопці і, не розгледівши в темряві, що то були не енкаведисти, застрелили їх кількома автоматними чергами. За цей самосуд наші стрільці були покарані нашими командирами на смерть, бо залицяння — не привід для позбавлення життя фронтовиків, таких, як і ми, людей…[2]
  • Від дитинства і дотепер вірю в Божу силу і Божу ласку. Вмерти я міг сотні разів, але виходило так, що залишився живим.[2]
  • Я не реабілітований. Я досі проходжу як бандит. А хто мене реабілітує — наша прокуратура? Та там сидять такі самі, що сиділи й тоді.[3]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg