Драгоманов Михайло Петрович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Михайло Драгоманов)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Драгоманов Михайло Петрович
Dragomanov.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


В[ред.]

  •  

В принципі не тільки всяка нація чи плем’я, має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть ж й досі посеред Італії республіка С.-Маріно, і, певно, люди в ній мають свої рації зоставатись осібною державою. Схотіли дві часті Аппенцелю поділитись на осібні півкантони — і живуть собі так і т.д., і т.д., то чому б не то Україні, а навіть Миргородові і Сорочинцям не бути осібними державами, аби вони схотіли того і мали силу поставити на своєму[1]?! — «Листи на Наддніпрянську Україну»

  • «В усякім разі на Украйні, між найблизшими земляками Шевченка, тепер тілько сліпі не побачать, які нові пута викувано на ноги нашого народу в Галичині під фірмою украйінолюбства».[2]

К[ред.]

  • «…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно»[3].

Л[ред.]

  • «лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа»[4].

М[ред.]

  •  

Ми вже сорок разів викладали своє profession de foi в сій справі. Ми говорили, що ми признаємо національності, як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного (хоч іноді ще необсліджених науково і завше перемінних)... Ми признаємо, що сей факт завше треба мати на оці при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішоі ознаки, народньої мови, як способу морального зв’язку між людьми. Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люди від такої автономії. Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної — в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т.д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно протиставляє людськості, або космополітизму; ми не признаємо примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні, ніяких обов’язкових історично-національних святощів, а надто ненавистів до других національностей[5]... — «Листи на Наддніпрянську Україну»

  •  

Ми раді б помилитись, але нам видиться, що слова сі треба розуміти так, що всякий, хто дасть українцеві московську і взагалі неукраїнську книжку, той робить йому шкоду.
Ми вже мали пригоду говорити про подібну думку з поводу проповіді "своєї науки" в книжці д. Чайченка про Квітку і показували, скільки лицемірства в такому націоналізмі наших народовців, котрі самі ж їздять учитись на лікарів, юристів і т.д. по чужих вищих школах. Правда одна для мужика й для пана і, ставши логічно на таку точку, перестанемо читати і московські книги Потебні й Житецького про українську мову, московські і польські книги Антоновича і Яблоновського про українську історію, перестаньмо їздити в Відень учитись у німців медицини, бо бували ж пригоди, коли, напр., який січовик віденський осідав у Відні або в якому Тиролі і німечився і т.д., і т.д. Скажуть, що я довів думку до такого кінця, де вона мусить бути абсурдна. Так вона й у початку своєму абсурд[5]! — «Листи на Наддніпрянську Україну»

Н[ред.]

  • «Наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про Москалів, Поляків, Жидів, і подумайте, що б сталось з тими сусідами нашими на Украйіні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Украйiні в своi руки. Яке б вони їм „обукрайiненє“ приписали!».[6]

О[ред.]

  •  

Огляд історії і теперішньої практики європейських народів показує, що автономія політична і національна можлива і без державної відрубності. От через те і я, не бачачи грунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на грунті земської автономії (selfgovernement), до котрої і в усій Росії, в тім числі і в великоруських земствах, висказувалась стільки раз явна симпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в життя і в Росії[1]. — «Листи на Наддніпрянську Україну»

  • От через це ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна й її мужицтво[народ] тратило[втрачав] свої сили, мусять заректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української мужицької[народної] скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться[повернеться] в неї нізвідки.[7]

Р[ред.]

  • «Римский католіцізм і унія з Римом зоставили по собі такі спомини між Украйінцями, що коли є віра найменше йім симпатична, то справді римский католіцизм, а надто унія».[8]

С[ред.]

  •  

Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям[9]. — «Чудацькі думки»

Т[ред.]

  •  

Треба бути моральним нулем аби тішитися тим що якась Post напише про київське королівство, та таке пише що трохи свідомий чоловік засміється. Урядовій Європі інтересні ті, хто тепер силу — армію — має, а не ті, що за них ще треба кров лити, гроші платити...

  Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших 1887-1895 Л; 1908. — С. 128-129

Я[ред.]

  •  

Я всякий раз, коли була потреба, казав одно: космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці! Я полемізував 30 років проти російських псевдокосмополітів, котрі не признавали української національності, і проти українських націоналістів, котрі, виступаючи проти космополітизму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людського поступу і саму підставу новішого возродження національностей і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключності й реакції[5]. — «Листи на Наддніпрянську Україну»

  •  

Я такої думки що полякам та австрійцям нічого не вкашеш. Треба їх просто привчити до того що ми є на світі і живемо для себе. Най хоч потилицю собі чухають а піддадуться, як нині піддалися перед чехами та словінцями

  Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших 1887-1895 Л; 1908. — С. 128

Про Драгоманова[ред.]

  •  

Він дуже любив показувати ріжницю між традиційними хибними доктринами і фактичною науковою правдою. Розгляне, бувало, і один і другий бік і тільки з усміхом на лиці вкаже вам ріжницю, не роблячи при тому ніяких виводів від себе. Любима його частина історії була боротьба народів за їх політичні права, на студії котрої він посвятив більшу частину свого життя[10]. — Кілька слів софійського студента про професора М. Драгоманова

  — Герогій Ценов
  •  

В розмовах та в листах Драгоманів нападав і на своїх, і на противників, коли вважав, що вони були несправедливі. Часто він говорив мені: «А що мені за діло, коли який-небудь американський журналіст чи іспанський політик роблять підлості! Мені треба, щоб мій народ і мої близькі були чесними та розумними людьми. Дочко! Треба перше за все перечистити свою партію, перевірити провини в себе, за інших це зроблять інші»[11]. — Зі споминів про М. Драгоманова

  Людмила Драгоманів-Шиманова
  •  

В політиці — федераліст, в питаннях здійснення соціялізму — строгий еволюціоніст, — такий був, коротко формулюючи, Драгоманов. До комунізму до якого йдуть послідовники Маркса, він був більш ніж байдужий. [...] Своїм духовим складом Драгоманов наближався до анархізму, в якому людська особа, з її волею та всебічним розвитком, являє собою найвищий ідеал[12]. — «Із споминів про М. П. Драгоманова», Київ, 1927

  Володимир Дебогорій-Мокрієвич
  •  

Драгоманів був страшний і сміливий трибун, без страху й милості, і кидався в атаку, щоб захищати свої переконання, принципи та свій народ. З боку поляків його закидали наклепами, усно і в пресі, але він тільки сміявся та йшов уперед[13]. — Зі споминів про М. Драгоманова

  — Людмила Драгоманів-Шиманова
  •  

Роки 70-ті і 80-ті в історіі украінськоі свідомости були і на завсігди лишать ся часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоча, звісно, вплив єго праці і думок трівати ме далеко довше і війде в великій части як основа всякого будущого програму роботи на украінськім грунті. Натура виємково суцільна, многостороння та енергічна, він пройшовши в молодих літах усю ту ідейну школу, яку проходила россійська молодіж від Бєлінського до „Колокола“ вчасно почав шукати для себе практичноі діяльности такоі, котра б лучила в собі ті поступові ідеі з національним украінським грунтом При россійських порядках таке шуканє мусіло довести до трагічного кінця. Всею душею поступовий Европеєць, чоловік, котрого нпр. бомбардованє Парижа зворушувало до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим Украінцем, що відчував вельми живо свій кровний звязок з Украіною, знав єі всю від краю до краю, любив єі не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефектний полик в роді Кулішівського „від Кубана до Есмані“, а любив у єі конкретних житєвих проявах, любив єі народ починаючи від своіх Полтавців а кінчачи „пораненим братом“, бідним, занедбаним угорським Русином[14]. — Ukraina irredenta//Житє і слово, 1895, т. IV, ч. 6, с. 471—483

  — Іван Франко
  •  

В особі Драгоманова побачили ми, побачила Европа перший раз новий тип — свідомого Европейця і не менше свідомого Украінця. Можна сказати, що головна часть писань Драгоманова, а особливо єго знамениті критично-публіцістичні статті такі як „Историческая Польша і великорусская демократія“, „Вільна спілка“, „Чудацькі думки“, „Листи на наддніпріянську Украіну“ були не чим, як мотівованєм, вияснюванєм сеі сінтези — свідомого, поступового европейства і разом з тим свідомого украінства. Здобутком тих єго праць був рух украінськоі молодіжи в 70-тих і 80-тих роках а остаточно повстанє русько-украінськоі радікальноі партіі[14]. — Ukraina irredenta//Житє і слово, 1895, т. IV, ч. 6, с. 471—483

  — Іван Франко
  •  

Драгоманов був Тяжким бичем божим для рутенців - непорушних, егоїстичних, брудних і безхарактерних, слова яких — чи то про здоровий схід і гнилий захід, чи про високу цивілізацію заходу і варварство сходу — все мали вартість позолоти, зверхньої декорації і більше нічого. Оте галицьке „пустомельство“, що сьміло без вагання братися говорити про найріжніші питання, про які не мало жодного поняття і які готово було збути будь якою пустою фразою, оте „крутійство“, що йшло в парі з „тупістю“ розуму, оте лайдацтво думки заслонене вертким язиком, ота ніби „тверезість та практичність розуму“, що маскувала повну безпринциповість і цинізм, усе те до самої глибини обурювало його душу і він добирав усіляких способів: річових аргументів та їдких насьміхів і докорів, аби виганяти тих звірів з криївок і виводити на денне світло, на прилюдне позорище, присоромлювати у глибині їх власного сумління.

  Іван Франко (Франко І. «Східно-західні непорозуміння (Із приводу книжки Підеші “Восток і Запад”)» «Зібрання творів»: т. 35, К., 1982)
  •  

Драгоманову, як людині з соціялістичними переконаннями, деякі члени Громади, за словами батька, не раз закидали, що, мовляв, радикали зовсім не хочуть знати українства, — але на це він гостро відповідав, що той не радикал, хто на Україні не визнає українства, як і навпаки, кожний українофіл, що не додумався до радикалізму, є нікчемний українофіл[15]. — Спомини про М. П. Драгоманова, 1926

  — Ірина Антонович
  •  

М. П. Драгоманов і своєю вдачею, привабливістю в усіх своїх особистих стосунках, своїм широким розумовим розвитком, глибиною і сталістю переконань виступає на тлі тогочасних письменників, наукових діячів і інформаторі як політичний наш Мусій [Мойсей]. З високим гаслом «Чисте діло потрібує чистих рук» він проніс свої думки через усеньке життя своє і залишив нам як шляхетну і дорогоцінну спадщину. Такі люди з'являються оди-двоє протягом віку, їх часто довго не розуміють. Але зрозумівши — вже ніколи не розлюблять. М. П. ще довго світитиме українському народові як високий блискучий маяк, указуючи, як обходити мілини та підводні камені і привести Україну до сподіваного вільного життя[16]. — «Дещо зі спогадів за М. П. Драгоманова», Київ, 1926

  Софія Ліндфорс (Русова)
  •  

Звичайно, з того великого друкованого матеріалу, що лишив нам покійний Михайло Петрович, певне, можна насмикати деяких суперечностей, але треба пам'ятати одно — що громадський діяч не родиться готовим; погляди виробляються в нього більш чи менш спроквола і прибирають остаточну форму вже в певному періоді життя. Тут, як мені здається, існує для кожного своя кульмінаційна точка, і історикові, характеризуючи людей, що вже зійшли зі сцени, треба вміти розібратись у тій спадщині, яку лишає нам кожен діяч по собі. За таку кульмінаційну точку в Драгоманова в національному питанні, що цікавить нас, я вважаю найкращі дві праці, написані в останні роки життя і видані під назвами: «Чудацькі думки» і «Листи на Наддніпрянську Україну»[17]. — «Із споминів про М. П. Драгоманова», Київ, 1927

  — Володимир Дебогорій-Мокрієвич
  •  

Коли моя маленька сестра мусила вчити в школі дуже тяжку швейцарську історію, він помагав їй справлятися з нею. Ця історія одна з найважчих на світі, бо це — столітня боротьба із сусідніми народами й таким чином завжди перемішана з їх історією. Бідна маленька дівчинка блукала, мов у лабіринті. А наш батько її
 примушував, кажучи, що нема у світі нічого цікавішого, як цей зріст швейцарської самостійності. Одна з небагатьох лекцій, котру він прочитав перед студентами з Росії (у Женеві) була про Швейцарську спілку, лекція, з котрої він потім злагодив відому свою брошуру[18]. — Зі споминів про М. Драгоманова

  — Людмила Драгоманів-Шиманова
  •  

Ледве чи який генерал користувався тикою увагою своїх солдатів, якою користувався Драгоманов від своїх слухачів. Ні шаблі, ні строгого слова, а проте і без них у Драгоманова було найвідданіше військо[19]. — Кілька слів софійського студента про професора М. Драгоманова

  — Герогій Ценов
  •  

Скарби науки й таланту, виложені в його писаннях, не досягають гарячої краси його живого слова, майстерної простоти його викладу. А при тому всьому ще тепле гаряче співчуття до людських страждань почувалося завжди в питаннях етики й політики. І завжди та скрізь любов до свого забутого, приниженого українського народу[20]. — Спомини про Михайла Драгоманова (Фрагменти)//Нова Україна (Відень), 1923, № 6

  — Людмила Драгоманів-Шиманова
  •  

Скільки раз бувало, коли хто-небудь із тих, що свіжо приїхали з Росії, сумнівався, чи принесе носильник усі речі з багажу, чи кравець принесе на час замовлену йому одежу, батько мій говорив з усмішкою: «Це швейцарець! Будьте спокійні!» Він особливо високо цінував, що в державі не було багато бюрократизму і що закони були для людей, а не люди для законів. Але найбільше він захоплювався державою й конституцією, що дозволяла трьом різним націям жити в загальному мирі між собою. Він був одним із небагатьох емігрантів того часу у Швейцарії, що цікавилися законами і поступом держави. Драгоманів не жив у Женеві, як це робили інші, мов у великому готелі, без думки про тих людей, що йому служили[18]. — Зі споминів про М. Драгоманова

  — Людмила Драгоманів-Шиманова
  •  

У Софії Михайло Петрович до останньої хвилі, зламаний тяжкою недугою, нітрохи не жалував праці для реалізації українських змагань. І тут він був керманичем українського радикального руху. Це справді була виїмкова натура і своєю енергією, і своїми здібностями.
Незвичайна різнобічність його інтересів завжди йшла в парі з ясністю думки і вродженим критичним розумом. І ці найцінніші риси він заховав у собі аж до своєї смерті[21]. — «Спомини про М. П. Драгоманова», 1926

  — Ірина Антонович

Примітки[ред.]

  1. а б Драгоманов, 2012, с. 246
  2. Драгоманов, Неполитичная политика., в Годовая подборка Народа за 1891-ый год, С. 42
  3. Драгоманов Михайло Петрович — учений, політик, публіцист. До 170-річчя від дня народження
  4. Драгоманов Михайло Петрович — учений, політик, публіцист. До 170-річчя від дня народження
  5. а б в Драгоманов, 2012, с. 245
  6. Драгоманов, Чудацки думки…, в Годовая подборка Народа за 1891-ый год, С. 141
  7. Драгоманов, «Переднє слово» до «Громади» 1878 p.
  8. Драгоманов, Неполитичная политика., в Годовая подборка Народа за 1891-ый год, С. 17
  9. Драгоманов, 2012, с. 247
  10. Драгоманов, 2012, с. 266
  11. Драгоманов, 2012, с. 300
  12. Драгоманов, 2012, с. 242
  13. Драгоманов, 2012, с. 293
  14. а б [https://zbruc.eu/node/54608 XXII. Ukraina irredenta. Іван Франко]
  15. Драгоманов, 2012, с. 73
  16. Драгоманов, 2012, с. 91
  17. Драгоманов, 2012, с. 244
  18. а б Драгоманов, 2012, с. 297
  19. Драгоманов, 2012, с. 268
  20. Драгоманов, 2012, с. 308
  21. Драгоманов, 2012, с. 83

Джерела[ред.]

  • І. С. Гриценко, В. А. Короткий. Михайло Драгоманов у спогадах. — Київ: 2012. — 312 с. — ISBN 978-966-0606-29-6


Bookmark-new.svg