Перейти до вмісту

Рон Кеппс

Матеріал з Вікіцитат
Рон Кеппс
Стаття у Вікіпедії

Рон Кеппсписьменник, ветеран армії США, ветеран бойових дій в Афганістані, учасник місій в Дарфурі, Чаді й у Центральноафриканській республіці. Засновник Veterans Writing Project — некомерційної організації, яка проводить безплатні майстер-класи з письма для ветеранів та інших учасників. Кеппс також написав книжку «Серйозно не все гаразд: п’ять воєн за десять років» (англ. Seriously Not All Right: Five Wars in Ten Years).

Цитати

[ред.]
  •  

В Америці є аксіома, що зародилася, гадаю, коли стартувала космічна програма «Аполлон». Вона звучить так: «Невдача не варіант». Це безглуздо. Невдача завжди є варіантом і повинна бути. Ми вчимося на своїх невдачах, і я повністю приймаю власні[1].

  •  

Думаю, багато людей відмовляються писати на певні теми, вдаються до самоцензури, тому що бояться негативної реакції на їхню роботу. Я не вважаю це боягузтвом, радше просто механізмом самозахисту[1].

  •  

В «Одіссеї» є сцена, де наратор перестає розповідати історію і, здається, дивиться просто на читача. Він каже: «Як я можу все це розповісти; щоб розповісти цю історію, потрібен бог». Гадаю, це один з найкращих описів війни крізь призму письменницького погляду, які я будь-коли чув[1].

  •  

Заборонених тем не повинно бути. Ми, як митці, повинні досліджувати світ таким, яким він є, а не таким, яким би ми хотіли, щоб він був. Але, і ось тут я можу сказати щось, що видається суперечливим, є речі, до яких, як на мене, слід підходити обережно, добре обміркувавши наші методи і нашу чутливість[1].

  •  

Ми не заохочуємо людей сприймати наші майстер-класи як терапію. Ми письменники, а не терапевти. Втім, ми співпрацювали з арттерапевтами та розробили програму письменницької майстерності для американських військових, яку проводили у військовому шпиталі Волтера Ріда протягом семи років[1]. — Про діяльність проєкту Veterans Writing Project

  •  

Ми повинні малювати словами картини. Але картини війни не дуже гарні. Отже, ми повинні вживати негарні, сповнені болю слова. Нам доводиться використовувати слова для опису того, що ми, як люди, не запрограмовані були бачити або переживати. Як донести правду? Кожен має розповісти історію війни з того місця, де ми є, з точки нашої правди[1].

  •  

На стіні в мене висіло нагадування: «Або ви контролюєте спогади, або спогади контролюють вас». Сталося так, що цими словами я і завершив рукопис своїх мемуарів («Справді не все гаразд: П`ять війн за десять років», Schaffner Press, 2014). Я повернувся додому з війни майже 15 років тому, але досі звертаюся до творчості (з того часу я додав музику та театр до свого припису), аби впоратися зі симптомами ПТСР[1].

  •  

Не існує такого поняття, як «вічне сяйво чистого розуму» Олександра Поупа. Спогади вічні. Я працюю з цими темами і в прозі, і на сцені, і в пісні (...). Письменники, які вирішили працювати із цими темами, можуть поміркувати про бажання персонажа. Чи вважає герой спогади тим, що робить його життя нестерпним? Чи персонаж вірить, що кожен спогад робить його таким, яким він є, і будь-яке забуття чи затирання може змінити результат[1]?

  •  

Письменництво було для мене дорогою з війни додому. Мене евакуювали з Дарфуру за медичними показаннями, і я пройшов лікування посттравматичного стресового розладу. Гадаю, терапія виявилася недостатньо ефективною, але я помітив, що писання допомагає мені контролювати травматичні спогади. Тоді я писав, вдаючись більшою або меншою мірою до потоку свідомості, не замислюючись над тим, що виходить у результаті, не турбуючись про такі речі, як пунктуація чи правопис. Просто дозволив словам вийти з мене і до певного часу не хвилюватися про решту проблем[1].

  •  

Подібно до того, як не з кожної чудової книжки можна зробити чудовий фільм, не з кожної історії слід робити книжку. Мені здається, деяким історіям краще пасують вистави, фільми чи опери[1].

  •  

Рабство називають первородним гріхом Америки. І я сказав би, що інституційний расизм є породженням цього гріха. Отже, ми живемо зі спадщиною рабства та з існуванням інституційного расизму і, безсумнівно, маємо свідомо до цього підходити. Але це важко зробити як слід, і різні аудиторії будуть дуже по-різному реагувати на ту саму історію[1].

  •  

У літературі ХХ століття, думаю, кожна війна мала певні медіа, які слідували за нею. Перша світова війна була війною поетів. Друга — війною романістів. В’єтнам був війною кінематографістів і так далі. Деякі з найкращих американських військових романів про Другу світову були опубліковані в 1960-х роках, тобто через 15-25 років після її закінчення. Але й під час самих бойових дій, як-от в Афганістані та Іраку, було написано чимало чудових текстів[1].

  •  

У наших семінарах взяли участь вже понад 3600 учасників, і так, деякі з них після того опублікували книжки. Один з наших слухачів створив військову новинну організацію «Бойовий кінь», що дістала низку нагород, інший заснував у Нью-Йорку власну програму для ветеранів «Слова після війни»[1]. — Про діяльність проєкту Veterans Writing Project

  •  

Я вважаю, що найважливіше, що ми можемо робити, — це приділяти однакову увагу всім формам охорони здоров’я. Сьогодні ми окремо говоримо про охорону здоров’я та охорону психічного здоров’я, хоча мали б називати це загалом охороною здоров’я. Також я хотів би, щоб більше військових і цивільних керівників найвищого рангу говорили про власний досвід охорони здоров’я — це допоможе зменшити стигму[1].

  •  

Я вважаю, що вам варто охопити праці багатьох авторів, не лише бійців, а й усіх, чийого життя торкнулася війна: вдів, сиріт, переміщених осіб, тих, хто копав могили, і тих, хто був у медичних бригадах, техніків та інженерів, які підтримують світло, провідників поїздів, людей, які працюють і живуть біля Запоріжжя чи на Кримському півострові, чорноморських моряків і навіть росіян (як би сильного не хотілося того уникнути). Усі ці історії будуть цінні для вас і наступних поколінь. Сьогодні вони можуть не мати для вас сенсу, але зафіксуйте власні слова та збережіть їх. Настане час, коли вони таки матимуть сенс, і ви будете на них справді покладатися[1].

  •  

Я не видаляю і не знищую помилок, а зберігаю їх у різних файлах на комп’ютері (і як резервні копії, завжди створюйте резервні копії вашої роботи!). Іноді повертаюся і перечитую, щоб побачити, чого я з них навчився[1].

Примітки

[ред.]