Маржан Сатрапі говорить французькою. За походженням вона іранка, але фарсі для неї – мова неактуальна. Живе у Франції, втекла до Європи, коли почалася стрімка ісламізація Ірану. Французька для неї – мова порятунку, а ще більше мова втрати. Якою мовою писати цій авторці, щоби передати всі відтінки вимушеної поліглотії? Маржан Сатрапі малює. Вона пише графічні романи. От такі її жіноча мова та жіноче письмо[1]. — З есею «Маржан Сатрапі»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
«Персеполіс» (це Тегеран, до речі) – автобіографічна книжка. Авторка походить із небідної родини зі шляхетним корінням. Її мати – з роду династії шахів Паглеві, але батьки Маржан були противниками монархії й послідовними леніністами-марксистами. Ісламську революцію родина сприйняла обережно, відчувши загрозу з боку ісламістів. Більша частина родичів емігрувала, але Сатрапі й батьки залишилися в Тегерані[1]. — З есею «Маржан Сатрапі»
— Ганна Улюра
«Така ціна свободи», – остання репліка в романі. І йдеться в ній про те, що близькі та рідні люди помирають у розлуці. Тоді, під час останнього візиту до Ірану, героїня «Персеполісу» востаннє ж бачила свою бабусю, яка надзвичайно на неї вплинула[2]. — З есею «Маржан Сатрапі»
— Ганна Улюра
Визнана авторка графічних романів та ілюстраторка. Окрім «Персеполісу», має ще щонайменше один хіт – «Курча з чорносливом». Пише сценарії до анімаційних і драматичних фільмів, за які отримала «Каннського лева»[2]. — З есею «Маржан Сатрапі»
— Ганна Улюра
Каже в інтерв’ю, що не зустрічала людей розумніших за себе, і наполягає, що митець має бути нестерпним егоїстичним нарцисом і тому – чарівним. А ще ділиться своєю мрією пограбувати банк (…). В Ірані її книжки й фільми заборонені як ісламофобські[2]. — З есею «Маржан Сатрапі»
— Ганна Улюра
Єдине, про що не любить говорити на публіці Сатрапі, – релігія. Вона каже, що релігія – внутрішнє приватне переживання, яке просто знищує публічність, і на вже прямі запитання про свою релігію відповідає: «Подивіться на мене, я вам схожа на релігійну людину!?» Катинки підміняють слова, коли говорити не хочеться і не можеться. Дівчина з її коміксу говорить із Богом і знає, що народилася пророчицею[2]. — З есею «Маржан Сатрапі»
— Ганна Улюра
«Персеполіс» розпадається на дві частини: в першій дівчинка намагається збагнути, що відбувається в її країні, в другій молода жінка намагається розібратися в собі. Два сюжети: чужинка в Ірані, емігрантка в Європі. Коли Маржан із книжки подорослішала, на її носі з’явилася родимка. Ця цятка відрізняє юну й дорослу героїню. І помічена, і відзначена, і ніяк не замаскуєшся під когось іншого[3]. — З есею «Маржан Сатрапі»
— Ганна Улюра
Сюжет «Вишивки» – такий собі декамерон: у кімнаті збирається десяток літніх жінок, і всі ведуть бесіди. Про секс переважно, про шлюб, про народження дітей, про старіння. Все, що ви хотіли знати про життя жінки в Ірані[3]. — З есею «Маржан Сатрапі»
— Ганна Улюра
Її комікси мають чітку композицію. Усі вони розбиті на книжки, а кожна книжка – на розділи, які відкриває назва й віньєтка. Закінчується кожен розділ не прямою мовою героїв, а авторським коментарем. Це не унікальна структура, радше жанровий шаблон. Саме в графічних романах Сатрапі вона набуває додаткового змісту: її історії про людей, які поступово чи раптово втрачають орієнтири «зовні» і «всередині», мають дуже чітку регламентовану структуру. І всі малюнки – чорно-білі, в історіях, де немає позитивних і негативних героїв, де всі біди починаються з намагань поділити світ на «чорне» і «біле»[3]. — З есею «Маржан Сатрапі»
— Ганна Улюра
Сатрапі вільно пише шістьма мовами, не рахуючи малюнків. Її Маржан із «Персеполісу» говорить уже двадцятьма п’ятьма – теж не рахуючи малюнків[3]. — З есею «Маржан Сатрапі»
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
