Перейти до вмісту

Мар'яна П'єцух

Матеріал з Вікіцитат
Мар'яна П'єцух

Мар'яна П'єцух — українська журналістка, лауреат нагороди "Честь професії".

Як журналіст почала працювали у Львові, а пізніше в Києві. В газетах «Поступ», «України молода», «Новинар», канал ZIK, «Українська правда». У травні 2020 стала спеціальним кореспондентом «Громадського» за напрямом «Політика і суспільство».

Цитати[ред.]

  •  

років десять тому в мене так само блищали очі, я кидалася на кожну тему, а тепер вони не горять. Це велика біда. Мої очі цинічно згори на все це дивляться… Я не можу вибрати собі іншу професію, тому що насправді я себе знайшла в цій професії.[1]. — про роботу журналіста

  •  

Чим більше я їжджу на Схід, тим більше усвідомлюю, що дорослих ми вже не переробимо. Але я вірю в дітей, вважаю, потрібна державна програма, за якою кожна дитина, що живе на Донбасі, хоча б раз на рік могла виїжджати на тиждень-два звідти. Це допоможе формувати світогляд нового покоління Донбасу й принесе зміни в уявлення старшого покоління. Я багато разів чула історії про дітей, які поверталися з таких поїздок геть іншими.[1].

  •  

Галичани більш релігійні, більш повернуті на естетиці своїх будинків і присадибних ділянок. Заради добудови другого чи третього поверху свого будинку галичанин ладен їхати на принизливі заробітки за кордон, щоб хата була не гірша, ніж у сусіда. На Донбасі люди сильно цим не переймаються. Але це не значить, що люди там не працьовиті. Я чула не раз, що навпаки. Що галичани більш прошені до роботи, більш перебірливі, а вихідці з Донбасу хороші виконавці, які не ставлять зайвих запитань. Хоча, це, звісно, галичани можуть списати на рабську психологію. [1].

  •  

Донецьк і Львів зі своїми «понтами» й містечковим патріотизмом чимось схожі. Це, я маю на увазі, до війни... [1].

  •  

Галичани далі живуть у своєму вакуумі і вважають себе «правильнішими» за решту українців, не бачать потреби подорожувати на схід України.[1].

  •  

Я не вірю в майбутнє Донбасу за рік-два, але за десять — так, якщо системно працювати з дітьми... Виїжджати дітям потрібно і для того, щоб виходити за межі інформаційного вакууму свого дому і родини. Бо хоча в школі їм розказують відповідно до програми про патріотизм і так далі, вдома часто вони чують від батьків протилежне. Одна дівчинка-першокласниця, яка в школі з рукою на серці співала гімн, а в кінці голосно сказала «Слава Україні!», мені зізналася, що мама їй забороняє говорити ці слова. [1].

  •  

Від мешканців прифронтових сіл я не раз чула, що вони не довіряють українським телеканалам, як і російським, бо чують викривлену інформацію або навіть неправду. Кажуть, ми ж тут живемо і бачимо на власні очі, тому не віримо нікому, всі брешуть.[1].

  •  

колосальна проблема у висвітленні теми Донбасу — це відсутність єдиної державної політики щодо сьогодення й майбутнього окупованих територій. Як можна вимагати від журналіста єдино правильної позиції у висвітленні цієї теми, яка не має нікому нашкодити, якщо сама держава не розібралася у своїй позиції?[1].

  •  

Щоразу, коли я повертаюсь із відрядження й сідаю писати, в мене відчуття, що я ходжу по лезу, тому що одне неправильне речення — і мені скажуть, що я «сепарка» або навпаки. Наше суспільство через війну, кров, економічну кризу дуже наелектризоване, емоції часто перемагають здатність спокійно думати, що робити далі.[1]

  •  

Якщо в Криму, як на мене, люди робили більш ідеологічний вибір на користь Росії, то на Донбасі люди, оброблені російською пропагандою, голосували в основному шлунками. А тепер згадаймо, як голосують загалом українці на виборах і скільки з них готові продати за пайок свій голос. Я бачила таких у різних регіонах України. У нас вся Україна ведеться на популістські обіцянки.[1]

  •  

Ті, хто ненавидять Україну, ніколи не зізнаються, що стріляли з окупованих територій. Ці люди будуть до останнього звинувачувати в усьому українських військових. І навпаки. [1]

  •  

Герман знищила мою віру в пластичну хірургію. Я думала, що як буду мати гроші і доживу до 50 років, то підтягну собі мішки під очима, які вже обвалюються. Але подивилася на Герман – нє... краще вже мішки. Навіщо їй зашили очі.[2]Про Ганну Герман

  •  

вертаючись до Садового, я завжди казала і кажу: він — бог комунікації, вміє знайти підхід до кожного. [1]

  •  

Мешканка Донецька сказала мені, що 50% людей у її будинку марить поверненням України. 50% людей розчарувалися в «ДНР». Вони зрозуміли, що це бандити. Вони знають, що зробили помилку, але бояться визнати це. Мешканка Луганська сказала, що всі, хто хотів виїхати до Росії, вже виїхали туди. Всі, хто повернувся, вже наїлися і «ДНР», і Росією. Тепер вони хочуть не 8 тисяч рублів пенсії, як у Росії, а 1200 гривень української пенсії. [3]

  •  

Українське суспільство, на мою думку, вже давно емоційно віддало Донбас [3]

  •  

Подивилась відео, де якась мама на Росії верещить в автобусі за вбитими сином в Україні. І проклинає Україну. І дуже боляче це дивитись.
Боляче вкотре розуміти, що в їх мізках не працює причинно-наслідковий зв'язок
Боляче, що ті мозги взагалі не працюють, щоб зрозуміти, що ними обраний президент відправив їх синів стікати кишками на чужу землю.
Що не працюють, щоб зрозуміти, що на них ніхто не нападав.
Боляче, що вони, суки, не плачуть за нашими дітьми, дорослими , малими і ненародженими.
Боляче, що в той час , як вона ревить, над нашими дітьми літають ракети
Боляче, що вони такі кончені просто існують.
Боляче, що через них нам нема спокою.
Боляче, що вони ще досі не здохли. І не здохнуть.
Боляче, що така вселенська несправедливість, що вони нас вбивають безкарно.
Бажаю їй здохнути, хоча краще б мучилась, але щоб не вити на весь автобус через відсутній мозок, що ми винні в втраті її сина. І збирати співчуття. Таких же безмозглих. [4]

Примітки[ред.]