Перейти до вмісту

Світ не створений

Матеріал з Вікіцитат

«Світ не створений» — другий роман українського письменника Мирослава Лаюка, автора роману «Баборня». Уперше опублікований в Україні 2018 року.

Цитати з роману

[ред.]
  •  

Знайдені люди — це не люди, а цікаві історії. Інколи взагалі здається, що родичі й знайомі потрібні, аби тільки розказувати цікаві історії, прояснювати ситуації з історією твого роду, щоб ти міг краще розібратися в собі, збудувати власну оповідь[1].

  •  

З чого постало все — з боротьби з нудьгою, з випадковості чи з любові[2]?

  •  

Інші люди – це інші люди, це те, що не має до тебе ніякого стосунку. Інші люди можуть собі дозволити дати бідному більше, ніж ти, але вони так само можуть собі дозволити не дати бідному нічого. Інші люди можуть бути жорстокими, але чи можеш ти? Інші люди можуть собі дозволити все, так само нелюбов. Але ти – не можеш. Я не можу. Бо нелюбові немає виправдання[3].

  •  

І справді — що дали б ці відповіді? Що дало б підбирання слів, навіть щирих? Ми робитимемо це тоді, коли замість нас не зможе говорити делікатність наших пальців, покусаність губів і очі — мої очі, що озиралися час від часу, її очі, що відсвітлювали все над нами[1].

  •  

Коли людину катують, аби зізналася, в чому потрібно, — їй не дають заснути. Спочатку здається, що це мине, що це можна пережити. Ну що вони зроблять, заснеш — розбудять, а ти знову заснеш. Але все не так. У якийсь момент ти, вимучений, скажеш собі: нема ж нічого кращого за спокій. Ти зможеш розказати, ти не зможеш не розказати все, що треба й не треба. Україна, після гамору й шалу, криків і танців, хотіла спати. І байдуже, хто їй цей сон обіцяв. Головне: той, хто пропонував ще трохи попрацювати, перестав бути чутим і здавався нахабою[1].

  •  

Ми як цибуля: Бог знімає з нас шар за шаром кожним новим своїм випробуванням — так, ніби має дійти до чогось непорушного, твердого. Але все закінчується однаково, ніякого фокусу не відбувається. Сумніваюся, що Бог плаче. Однак надіюся, що йому хоч очі пече[4]?.

  •  

Можна сто раз виправдовуватися недолюбленістю – рідні дійсно могли бути справжніми паршивцями. Але це не виправдовує твою власну нелюбов, це ніяк не виправдовує найгірше – твою нелюбов до них, нелюбов як таку[3].

  •  

Нічний Київ мені був ніби кава, про яку забув, а коли згадав — вона ще не остигла. Київ був — як музика. Київ плавився від власної чарівності[1].

  •  

«Розкажи мені ще одну казку», — набридав чоловік. «Я й забув, що вже говорив», — відповідав той, що звав себе гідом. «Про хлопчика, який ходив вершинами персикових дюн; до нього примчав срібний кінь з рогом на чолі; ти розповідав, що малий застряг з конем у болоті, але витяг їх обох за власне волосся; потім хлопчик на килимі літав над містом, де зловтішно руйнували найпрекрасніші будівлі, де в печах спалювали людей, а жіночими попелястими косами набивали матраци... коли малий приземлився, до нього прийшов лис, і вони розмовляли про планети; ти говорив, що той хлопчик — я». Помовчавши, старий прорік: «З розмови твоєї народяться світи; будь обережним — вони з найтонших ворсинок вітру»[5].

  •  

Угорі сяють щасливі й нещасливі зірки — не тому, що хочуть комусь щось насвітити, а тому, що не світити не можуть[1].

  •  

У цій траві сховався цілий народ. Народ ховався в хащах і печерах, у закинутих і полишених будівлях, у погребах. Народ ховався в підсобці прибиральниці – там нещадно смерділо хімікатами, а вона накривала народ сірою, як цемент, ганчіркою. Народ ховався в озері: він лежав на дні й дихав через соломинку, а над ним, як велика планета, пропливав окунь і ковтав личинку комара. Народ ховався під маскою ката, що готувався відрізати голову народу. Народ ховався на деревах – він висів у петлі й казав: «Все добре, нічого не тисне». Народ ховався в слові «ховатися», а саме у букві «и», яку вороги не помічали. Він так ховався, що його заледве знайдуть[6].

  •  

Це так дивно — відчувати радість, коли накриваєш чиїсь голі щиколотки. Помічати, що хтось дивиться на тебе; а коли бачить, що ти помітив, не відвертається. Мити тарілку від супу, де вона лишила кружальця моркви. Вона ненавиділа варену моркву, а ти любив те, що вона ненавидить варену моркву. Але якби вона любила, ти б любив її і за це[7]...

  •  

Час – ніби оголений електричний дріт: висить, мов шнурок, – ховай, крути, тягни, як ременем оперізуйся; ловишся – а він кусає насмерть[1]...

Примітки

[ред.]

Джерела

[ред.]
  • Лаюк М. Світ не створений: роман. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 288 с. — ISBN 978-617-679-575-9