Перейти до вмісту

Коляденко Ірина Володимирівна

Матеріал з Вікіцитат
Ірина Коляденко
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Іри́на Володи́мирівна Коляде́нко (нар. 28 серпня 1998) — українська борчиня вільного стилю. Дворазова чемпіонка Європи, срібна призерка чемпіонату світу, бронзова призерка Олімпійських ігор 2020. Чемпіонка України.

Цитати

[ред.]
  •  

Амбіції завжди в мене найвищі – «золото». Інший момент стосується того, якими зусиллями воно дається. «Бронза» у Токіо мені далася дуже важко. Емоційно я починаю приходити в себе тільки тепер, розумію, що починаю відновлюватися. Дуже багато людей згадують Олімпіаду, запитують, що і як. Змагання такого ґатунку завжди у всіх на вустах і, як результат, у твоїй голові[1].

  •  

Були постійні прильоти поруч, тому назвати той період життям складно. Кожен рух, звук уночі сприймався вороже, адже ми думали, що до нас прийшли росіяни. Ми жили на четвертому поверсі, тому одного разу з вікна я побачила, як до нас у ліс спускався російський десант. Це все було буквально за півтора кілометра від будинку. Саме тоді ми вирішили, що настав час виїжджати[1]. — Про повномасштабне вторгнення та досвід окупації в Ірпені

  •  

В Ірпені немає окремого залу для боротьби, а ми тренуємося в спортивному клубі. Через це ми знайшли приміщення, орендували його, поклали борцівський килим і вже закінчуємо там косметичний ремонт. У цьому залі теж була дірка від влучання російського снаряда, але ми скинулися своїми коштами й усе відновили. Мова про підвальне приміщення. Це дуже добре, бо ми можемо тренуватися там навіть під час повітряних тривог. У залі буде досить багато різних вікових груп: дітей, дорослих. Я теж там тренуватимуся, мій тренер працюватиме. Ми також плануємо робити відкриті тренування, адже людям цікаво, як я тренуюся. Потроху розвиваємо вільну боротьбу в Ірпені[1].

  •  

В Україні все буде на найвищому рівні. Люди по-іншому сприйматимуть своє життя. Раніше в нас були інші цінності: будинок, речі, машина. Тепер я згадую, що нам нічого не було потрібно, коли ми їхали з Ірпеня. Ти береш своїх рідних людей – і цього достатньо. Наші люди швидко адаптовуватимуться до змін, і мені це подобається. Уміння адаптовуватися допоможе нам у майбутньому, особливо після перемоги[1]. — Про Україну після перемоги

  •  

Головне – це твоя професійність і навички, які ти напрацьовував роками. Я стала морально й емоційно стабільною. Тепер уже я не звертаю багато уваги на маленькі дрібниці. Раніше вони могли мені заважати, але тепер не зупинять на шляху до моєї мети[1]. — Про досвід участі в Олімпійських іграх 2020

  •  

Звісно, ця війна триває не рік і не два. Вона почалася давно, але ми не були в епіцентрі цього, тому не розуміли всього масштабу біди. Тепер ми відчули це на собі, тому змінилися. Війна змінила мене і, я впевнена, кожного з нас. Найстрашніше для мене тепер те, що ми звикаємо до війни. Ми починаємо ставитися до неї, як до рутини, і це жахливо. Я стараюся більше донатити, стараюся кидати гроші на всі збори, які бачу. Коли бачу збір знайомих, тоді кидаю декілька тисяч. Треба донатити, адже це – шлях до перемоги у війні. Ми не маємо права перетворювати її в рутину[1].

  •  

Ми швидко завантажили мінімум речей, 6 людей в машину і кота. Я була за кермом, але не можу повністю згадати наш шлях. Найстрашнішими були перші пів години дороги, коли я не бачила нічого навкруги. [...] За декілька днів мені повідомили, що моя квартира, яка була в Дмитрівці, згоріла повністю після влучання російського снаряда. Квартири, яку я отримала в Ірпені за «бронзу» в Токіо, теж немає. Туди також влучив снаряд. Як наслідок, усе розірвалося всередині, тому нічого не залишилося. Добре, що ми виїхали, адже незрозуміло, які були б наслідки[1]. — Про повномасштабне вторгнення

  •  

Тепер я навіть прошу, щоб мені не казали, що я олімпійська призерка. Я – проста людина, спортсменка, у якої є ім’я, і все. Розмови про ігри й результат у Токіо тягнуть мене назад. Звісно, після медалі на Олімпіаді емоції були позитивними, а от до цього було вкрай важко саме емоційно. Була травма, і це все перепліталося[1].

  •  

У Токіо я була, як дитина, адже це були мої перші Олімпійські ігри. Я не усвідомлювала всю важливість цього, не до кінця розуміла, що взагалі відбувається. Я була повністю занурена у свої думки й переживання. Тепер уже розумію, що це за змагання. Ти дорослішаєш, здобуваєш важливий досвід, який допомагає у вирішальний момент. Емоції відходять на другий план[1].

  •  

Я поїхала в Токіо із травмою, а вже там на тренуваннях повністю порвала хрестоподібну зв’язку коліна. У мене був тільки один шлях: виходити й боротися. Лікарям натомість потрібно було робити все, що в їхніх силах. Вони мене тейпували, давали знеболювальні. Як бачите, маємо гарний результат[1].

  •  

Я проживаю понад 10 років в Ірпені: переїхала сюди в 2013 році. Десь до 10 березня 2022 року ми були в місті. У нас не було води, газу, світла і їжі. У нас в Ірпені велика сім’я, тому намагалися допомагати одне одному. Ми постійно були в підвалі під постійними обстрілами. На вулицю вийти було складно. Крім того, з нами була бабуся, якій майже 80 років[1]. — Про досвід окупації в Ірпені

  •  

Я – професійна спортсменка, тому до суперників завжди ставлюся нейтрально. Коли виходжу боротись, знаю, що маю перемогти, тому відключаю свої емоції. У такі моменти фокусуєшся на сприятливому результаті й думаєш про те, як виконати свою роботу. Якщо працювати емоційно – буде поганий результат[1].

Примітки

[ред.]